Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

— Чому саме санітаркою? Може, поговорити з твоїм батьком?

— Ви його знаєте? — намагаюся замаскувати тривогу усміхом.

— Познайомитися не мав честі. Але ж для мене не проблема ще раз зазирнути у твою особову справу. Я і без того думав, що то за такі складні сімейні обставини? Може, дівчина зразу після школи заміж вискочила, молода сім’я, нема за що жити? Але ж ні. Жодних труднощів не помітив. То поговорити?

— Не треба! — кажу. — Це моє рішення, тільки моє. Тато навіть нічого не знає, він казав, щоб я вчилася на стаціонарі. Але я хочу сама на себе заробляти.

— Тільки твоє, кажеш? То ти в нас не тільки здібна, але й із характером. Ну що ж, кожна людина має право на свій вибір… і на свою таємницю також. Можеш підійти в інститутську поліклініку, до Варвари Петрівни. Скажеш, Олександр Танасович просив.

То в інституті ще й своя поліклініка є? Що ж, як то кажуть, дожену чи не дожену, а підбігти можна — шанс як-не-як.

Поліклініка невелика, розташована на першому поверсі п’ятиповерхового гуртожитку. В лівому крилі, в малосімейках, живуть викладачі, у правому, в кімнатах, — студенти. Поруч із поліклінікою — тренажерний зал, за гуртожитком — скверик, біля нього — стадіон інституту, за метрів сто від гуртожитку — навчальний корпус.

Варвара Петрівна ковзає по мені карими очима і зітхає:

— Це серйозно чи просто гра в самостійність? Наші студентки не дуже хочуть мати справу зі шваброю. Спочатку скаржаться на скруту, просяться на роботу, запевняють, що інакше хоч інститут кидай або з голоду помирай, обіцяють старатися, але працюють місяць-два, а тоді шукай вітра в полі. Не думаю, що комусь вдається повітрям харчуватися, — мабуть, десь знаходять кращий підробіток.

— Серйозно! — мало не кричу. — Дуже серйозно.

— Ну, коли так… Я тут домовлялася зі старшою жінкою, вона колись у нас вахтеркою працювала, але якщо Олександр Танасович просить… Виходь, навіть завтра, а там побачимо, наскільки це в тебе серйозно.

— Дякую! — кажу радісно і виймаю з торбини велику коробку трюфельних.

— А це що? — суворо дивиться на мене Варвара Петрівна. — Ану сховай! Теж мені багачка знайшлася! У самої, може, й на хліб немає, а вона презенти роздає. Ті, хто такі цукерки їсть, санітарками не підробляють — їх татусі на дорогих машинах до інституту підвозять.

Червона з позолотою коробка знову в торбині. Я роблюся, як маків цвіт, і вибігаю з поліклініки. Мій тато також має дорогу машину, без хліба я не сиджу і до хліба маю. Цікаво, чи взяла б мене Варвара Петрівна, якби знала про це? Але в кожного свої проблеми і, як сказав Олександр Танасович, право на свої таємниці.

Зараз моя найбільша проблема — сказати татові, що я знайшла роботу, не просто роботу, а саме таку, як треба, як він сам казав. За три дні — перше вересня, час.

Він слухає і ніби не чує — відкинувся на спинку дивана у великій кімнаті, гортає якийсь медичний журнал (інших він просто не визнає), позирає з-під окулярів на телевізор (віднедавна без них він не може ні читати, ні дивитися телек), мовчить. А може, й справді заглибився в щось своє і не слухає, що я кажу? Ну що ж, поговоримо пізніше. Головне, що в мене вистачило духу сказати. Ох, ніби гора з плечей звалилася. Підводжуся і хутко йду до дверей.

— Хіба я казав, щоб ти сама шукала роботу? — лунає мені навздогін. — Ти хоч замислилася, що про мене скажуть? Батько лікар, а донька змушена шукати роботу деінде… Хіба в моїй лікарні санітарки вже не потрібні?

Господи! Тільки не це! Тільки не це! Навіть у трупарні не так страшно. Якщо він скаже мені йти в палац, тоді я… А що тоді? Що я? Щось придумаю… Щось вигадаю… Але не піду. Але якщо придумувати, то зараз же, негайно. Повертаюся і знесилено падаю у крісло поряд із диваном.

— Після роботи я братиму уроки з хімії і геометрії. Мені сказали, що в інституті є добрий репетитор. Це дуже зручно — зовсім поруч, а до палацу треба їхати. Поки туди, поки назад…

Тато відкладає журнал і уважно дивиться на мене, ніби вивчає. Очі майже білі, вилиці ворушаться. Сердиться.

— Як тебе звати?

— Ірина Сніжницька.

— Де ти народилася?

— Тут, у цьому будинку.

— У тебе коли-небудь був собака?

— Ні. Ненавиджу собак!

— Ти сьогодні ліки приймала?

— Аякже.

— Поки що працюй, а там подивимося, — каже він і відвертається.

Тестування скінчилося. Сьогодні воно зовсім коротке. Мабуть, тому, що тато сердиться. Нічого, пересердиться. З полегшенням іду нагору.

Кращого варіанту для мого працевлаштування й не придумати. Хутко звикаю до своєї Швабранії — так я охрестила поліклініку. Роботи в ній поки небагато. Варвара Петрівна каже, що потім, коли настане сезон інфекцій, тут почнеться справжній студентський шарварок. А зараз, на початку навчального року, в сонячні вересневі дні, — два-три відвідувачі на день: хтось із першокурсників почав освоювати кухонну плиту й обпік об сковороду пальці, хтось ногу підвернув, у когось розлад шлунка, бо звик до маминих борщів і не хоче приймати студентського харчу. Більш людно у тренажерному залі, де займаються переважно хлопці. Вони частенько забігають у поліклініку — то щось запитати, то води попити, то вдареного пальця перев’язати. Орися Іванівна, тутешня медсестра, каже, що такої кількості травмованих хлоп’ячих пальців у тренажерному залі ще не спостерігалося. А чи не пов’язано це якось з моєю появою тут?