Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

На усному іспиті з літератури декан, ще не старий чоловік, але вже з абсолютно сивим, густим і довгим, схожим на лев’ячу гриву волоссям буквально засипає мене запитаннями. Чомусь його цікавить, що я знаю поза програмою. А тоді питає востаннє: чому я з такими знаннями вступаю на заочну форму?

— Ти ж у нас червоною стипендіаткою могла б стати. Такий твір на вільну тему написала, що ми всією кафедрою вголос читали. Це прецедент, не пам’ятаю, щоб так читали роботу абітурієнта, а я тут уже майже тридцять років працюю. І вірші гарні. Сподіваюся, з нашого інститутського гнізда ще одна справжня поетична пташка випурхне.

Не знаю, скільки тих пташечок уже вилетіло з цього гнізда. Але він, Олександр Ремез, — одна з них, його книжки я читала ще у школі. Певно, він відчув у мені суголосну душу, тому й зацікавився. Мені приємно. І Романові я вдячна, що дотримав слова і надрукував вірші ще до мого випускного — сказав, що це подарунок від редакції. Але що з того? Кажу, що на стаціонар не можу йти через складні сімейні обставини.

— І наскільки ж вони складні? — допитується Олександр Танасович.

Не знаю, що відповісти. Знизую плечима і мовчу.

— Обставини мають тенденцію до змін. Щось зміниться — кажи, переведемо із заочного, — запевняє декан.

Якщо і зміниться, то не на краще. Аж серце спиняється, коли думаю, що скаже тато, як дізнається. Намагатимусь якомога довше тримати свій вступ у таємниці. Хоча чого йому сердитися? Я ж не відмовляюся працювати санітаркою — буду шурувати шваброю підлогу, мити вікна і столи, виносити судна, годувати лежачих, робитиму все, що треба. Впораюся. Усе інше — після роботи. А далі… Втім, який сенс загадувати? Доживемо до наступного літа — побачимо.

Упаси вас Бог такой заботы …

Іспити закінчуються разом зі спекою. Надворі гроза та неймовірна злива, ніби небо враз розверзлося. Мені здається, що це воно салютує на честь моєї перемоги.

Перемога не тільки в тому, що я стала студенткою. Я вперше відважилася зробити щось по-своєму, перемогла свій страх. Побачимо, що з того буде.

Інтуїція підказує, що тато зашле мене санітаркою в палац. Зараз він мовчить, ніби й забув про свою погрозу, а тридцять першого серпня поставить перед фактом: завтра на роботу. Це цілком у його стилі: один раз сказати, ніби між іншим, потім не згадувати, навіть не натякати, а тоді враз проголосити зі здивуванням: «Хіба ти забула? Треба тренувати пам’ять, дорогенька! Пам’ять має працювати, як швейцарський годинник!» Нагадування про пам’ять — як ляпас…

«Заслання» в санітарки я не боюся, а от палацу — дуже: панічно, до відчаю, до тремтіння колін, до нудоти. Уже погано пам’ятаю, що там сталося з мамою, — здається, вона справді хотіла побачити зблизька боривітрів і видерлася аж на вежу. Але чого ж поважна доросла жінка полізла на замковий мур, як тринадцятирічний бешкетник? А ще той погляд крізь заґратоване вікно: тяжкий, безнадійний, ніби з потойбічності, звідки вже ніколи не вирватися й не повернутися. Чиї то були очі — чоловічі, жіночі, молодечі, старечі? Може, я тоді знала, але тепер пам’ятаю тільки погляд, лише його темну пронизливу печаль і абсолютне зречення світу. Мені не хочеться ще хоч раз відчути бодай один такий погляд. Але якщо буду працювати в палаці, їх не уникнути, бо в тій старовинній, ще середньовічній княжій будівлі розташована спеціальна психіатрична лікарня, в якій працює лікар Борис Сніжницький.

До вересня залишається трохи менше місяця. Мушу поквапитися і до того часу самостійно знайти роботу. Таку, як звелів тато, але в жодному разі не там, де він хоче. Стаю схожою на дівчину з казки, яка намагається догодити панові, виконати його химерне бажання: і не прийти, і не приїхати, і не босою, і не взутою.

Усе вирішує його величність випадок. На тролейбусній зупинці зустрічаю Олександра Танасовича. Він у компанії трьох чоловіків, веселий і, здається, трохи захмелілий. Сива грива скуйовджена, картата сорочка на грудях розстебнута.

— Знайомтеся, це наша молода зміна! — розвертає мене до своїх так само захмелілих супутників. — Дивіться і запам’ятовуйте цю дівчину, панове поети. Це Ірина Сніжницька. — І вже до мене: — То як там твої складні сімейні обставини?

— Шукаю роботу, — зізнаюся.

— Секретаркою підеш? Наш проректор із наукової роботи саме розрахував свою модельку.

— Ні, — кажу, — мені треба санітаркою.

Чоловіки здивовано перезираються, знизують плечима і відходять. Цікаво, як вони коментують мої слова? Олександр Танасович, здається, також шокований таким зізнанням, він навіть усміхатися перестав, дивиться на мене, як на інопланетянку, але не відходить.