— Назви своє прізвище! — татів голос десь далеко, дуже далеко, але я мушу відповісти.
— Сніжницька.
— Як звати твого тата?
— Борис Маркович.
— Як звали твою маму?
— Ядвіга… Михайлівна.
— У тебе був собака?
— Ні. Ні! Ні!!! Я не люблю собак!
Чого він завжди питає мене про собаку? Чого знову про собаку? Я не знаю ніякого собаки. А Романа не забуду! Нізащо! Ніколи!
Смарагдове світло проникає крізь повіки, проштрикує скалочками зіниці. Поки ліки розносяться кров’ю по жилах і перетворюють мене на покірну ляльку, встигаю почути, що я нещасна жертва генетики, що в мене така сама хвороба, як у маминого роду, але тато не допустить, щоб зі мною сталося те саме, що й із Ядвігою, ні-ні, він буде боротися за мене, за моє щастя, він знайде спосіб, бо стоїть на порозі великого відкриття. Але я мушу зарубати собі на носі: в мене не повинно бути жодних романів, я не маю права народжувати дітей, бо до них також перейдуть мої гени, мені взагалі не треба виходити заміж, в мене інша місія, вища і благородніша, ніж у простих смертних — життя для людства. Треба присвятити себе науці, продовжити татову справу, бо кому ж він її передасть, як не мені, я ж його єдина надія, його помічниця, його зірка в туманності Ірис. Останні слова долинають до мене наче крізь стіну.
Пазл двадцять перший Палата
Прокидаюся і не можу зрозуміти, де я. Голі стіни якогось невиразного кольору — синювато-зеленого? салатово-оливкового? — стара порепана підлога з облізлою фарбою, вікно з металевими ґратами, на підвіконні погнута алюмінієва кварта, з якої визирає кінчик такої ж алюмінієвої ложечки.
Кварта притягує мою увагу, бо дуже хочеться пити — в горлі пересохло, язик ніби розпух, став великим, аж у роті не вміщається. Важко ворухнути руками, ще важче стати на ноги, але я підводжуся і повільно шкандибаю до вікна. Кварта порожня. Моє дивне помешкання знаходиться на другому поверсі, внизу — двір, вимощений кам’яною бруківкою і відгороджений від світу мурованою стіною. Підводжу погляд догори, він впирається у вежу з обшарпаним дашком і темними бійницями, на краю бійниці сидить птах і уважно розглядає мене. Сокіл-боривітер. Здогадуюся чи знаю напевне? Знаю, бо вже бачила цих птахів, бачила тут же, біля цієї вежі. Та це ж… Палац! Палац, якого я так боялася! Боялася і все-таки потрапила до нього.
Кидаюся до дверей, але вони зачинені.
— Випустіть мене звідси! — кричу. — Відпустіть!
Тиша. Аж під вечір заходить кругленька жіночка в синьому сатиновому халаті, починає мити підлогу. Зриваюся з ліжка і біжу повз неї до коридору. За дверима пара міцних чоловічих рук підхоплює мене і несе назад. Чоловік у таких самих сатинових штанях і довгій сорочці стоїть біля мене, поки жінка прибирає. Вони виходять, клацає замок.
Ще одна жінка, висока, худорлява, в білому халаті, приносить ліки, чекає, поки я проковтну. Вона повертається за годину з сірою пластмасовою тацею. На таці алюмінієва миска з кашею і нарізаним огірком.
Тато приходить після вечері. Робить укол і заспокоює: нічого страшного, мені треба трохи підлікувати нерви, от і все. Звісно, можна було б і вдома. Але ж за мною потрібен нагляд, а хто буде наглядати, коли він увесь час на роботі? Побуду тут недовго, принаймні він зробить усе, щоб лікування не затяглося.
«Недовго» триває до кінця літа і цілу осінь. Я не виходжу зі своєї маленької камери, яку тут чомусь називають палатою. Санітарка миє порепану підлогу і виносить судно, медсестра приносить пігулки та їжу, тато власноруч робить ін’єкції і щоразу намагається зі мною поговорити. Якби ж я знала, що саме він хоче почути! Сказала б, і він відпустив би мене звідси. Але його запитання схожі на добре розставлені пастки, я боюся в них утрапити, сказати щось не так, тож затято мовчу.
Іноді до мене навідується мама, іноді — біла княжна, яка бродить палацом майже п’ятсот років. Звідки я знаю про княжну? Не можу пригадати звідки, просто знаю і все. Вони приходять по черзі, в різні дні, але в один і той самий час — після татових уколів. Мама каже, що навмисно чекає, коли тато піде, бо не хоче з ним зустрічатися, вона ніколи не простить йому Олеся. Олесь, із наголосом на першому складі, — її молодший брат. Він також приходив до мене, але тільки один раз. Сказав, що без фортепіано тут дуже сумно. Навіщо я дозволила забрати з кімнати фортепіано? Ядвіга теж засмучує його, бо більш не грає на флейті, а якщо на музичному інструменті не грати, — він помирає. Хіба ж його сестра цього не знає?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу