Брати Капранови - Забудь-річка

Перше випробування навряд чи можна було вважати вдалим. І хоч Шагута одразу взяв становище під контроль, владним тоном почав роздавати накази, на когось гримнув, і таким чином стримав пристрасті, все одно в душі оселилася гризота. Що віщує такий початок?

— Командире! — до нього біг козак з рою Куща.

— Що там?

— Любко!

У Степана затьохкало серце. Притьмом він кинувся слідом за вістуном туди, де бійці скупчилися, оточивши когось, хто сидів на землі. Це був Любко, такий блідий, що буквально світився білим у присмерку. Тільки очі його палали, немов дві вуглинки в печі.

— Це я, я, я, я, я… — бурмотів він безперестанку, озираючись навсібіч, немовби шукав там якоїсь відповіді.

Кулемет Любка був уже в руках ройового.

— Що з ним? — запитав Шагута.

Кущ знизав плечима:

— Каже, що це він убив панотців, і що тепер жити не буде. Звар’ював.

Шагута підійшов до хлопця ближче, але той ніяк не зреагував на командира, і лише далі собі бурмотів. Хтозна, може й він убив, а мо’ й ні, бо стріляв спереду, а панотці були на задньому сидінні. Але зараз цього не поясниш. Хлопцеві заціпило, і це очевидно.

— Що будемо робити, командире?

Шагута зіщулився:

— А що робити? Зброю в нього забрали?

— Так, — Кущ показав на кулемет.

— То піднімайте його і ведіть.

— А як не піде?

Степан подумки вилаявся, але вголос сказав лише:

— Як не піде, то зв’яжіт, як барана, і несіть на собі. Все. Вперед! Руш! І очей з нього не спускати!

За кілька секунд чота відновила бойовий порядок і вже без затримок дісталася села. Тут Степан розпустив хлопців на відпочинок, давши наперед команду замкнути Любка, який усе ще не прийшов до тями, а сам чорніший за хмару рушив зі здобутим портфелем до штабу, щоб скласти рапорт. Рапорт прийняв Остап — заступник, що відповідав за виховання бійців. Вислухавши коротку розповідь про інцидент, насупився, але розпитувати не став, а лише взявся вивчати видобуті з портфеля документи, а сотнику звелів далеко від штабу не відходити — чекати на виклик.

Тепер Степан покірно очікував своєї долі, приставши до козаків чоти Куцого, що несли службу на майдані.

Зараз тут карали мародера. Зо два десятки селян та чота Фронту української революції спостерігали за екзекуцією мовчки — і не зрозуміти було, чи схвалюють вони, а чи ні. Винуватця поклали на лаву, один козак сів йому на ноги, другий — на плечі, а ще двоє шомполами вбивали у грішну дупу прості істини: що красти — гріх, що брехати — гріх, що підводити бойових товаришів — смертний гріх. Голова ФУРу Явір-Яворенко голосно рахував удари.

— Дев’ятнадцять… двадцять! Годі. Вистачить з нього!

Козаки злізли з нерухомого вже тіла, на якому клочилися штани та свитина. Громада стояла мовчки.

– І що ми бачимо? — Яворенко обвів поглядом людей та поправив гранати за поясом. — А бачимо, що буде з кожним, хто посміє обкрадати українського хлібороба, хто зазіхне на святе право власності. Що ж це виходить? Га? Народ повстав. Народ будує власну державу, а хтось починає діяти від імені цієї держави і без мандату, без грошей проводити індивідуальні реквізиції? Не буде цього! Так і запам’ятайте! Ваш земляк В’ячеслав Липинський казав: «Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо». А хто це — ми? Ми — це народ, який живе на цій землі. І тільки цей народ має право визначати свою долю. І тільки він може народити справжню народну державу!

Натовп нарешті заворушився, зашепотівся схвально, і Яворенко витер піт, що рясно зросив чоло.

— Українська революція — це ваша революція, і кожен, хто спробує привласнити її ім’я, буде битий нами, бійцями революції, а коли треба — то й вбитий! Бо народ — єдиний!

Степан Шагута стояв серед козаків і спостерігав за покаранням мародера, але не гомонів з сусідами, не ділився враженнями, як усі. В голові юрмилися зовсім інші думки. Убито панотців, служителів церкви, убито за його, Шагути, вказівкою, а це означає, що на місці парубка під шомполами має бути він, саме його мають зараз піднімати за руки й ноги хлопці, щоб віднести до шпиталю. Не кулеметник Любко, який досі винуватить себе і сидить під охороною, щоб, не дай Боже, не заподіяв чогось, а саме він, командир, відповідає за результат операції та за дії підлеглих. І за таку провину шомполів мало, за таке мають розстріляти як за зраду. Бо що скажуть люди: ФУР — це бандити, це гнобителі церкви, такі, як комуністи.

І правильно.

У свої двадцять п’ять Степан не боявся смерті. Ще з «Пласту» привчав себе до думки, що загинути за Батьківщину — це велика честь. І у польському війську не ховався за спини товаришів, бо хоч би там що — не годиться, аби замість тебе влучили в іншого. На все воля Божа, якщо судилося загинути, треба прийняти це з гідністю. Але одна справа — загинути в бою, захищаючи свій народ, а інша — якщо тебе перед громадою розстріляють як злодія. Хай би навіть через непорозуміння — бо насправді у тій автівці міг виявитися хто завгодно. Однак відповідальність за все лежить на командирові — це правило Степан теж засвоїв кріпко.