Брати Капранови - Забудь-річка

— Хлопці! — Степан пройшовся вздовж, оглядаючи своє військо і став посередині, щоб усім було добре чутно. — Скоро місяць, як ми навчаємося, і настав уже час перевірити себе у справі.

При цих словах лавою пройшла хвиля помітного руху. Бійці давно вже прагнули справжнього діла, а тому захвилювалися, як жито під вітром.

— Струнко! — скомандував Степан, і хвиля миттєво вщухла. — Тож зара’ на нас чекає перше випробування. Виступаємо до дороги на Дубно. Попереду — дружина, тобто рій Старого, — з язика за звичкою злітали польські назви, тоді як ФУР використовував терміни армії УНР. Замість дружини тут був рій, а замість капраля — ройовий.

Ройовий Старий помітно хвилювався, бо вперше мав іти на операцію з новими бійцями. І хоч був уже досвідченим командиром, а крім того мав під рукою багато тутешніх, що добре знали терен, проте Степан все одно докладно розтлумачив маршрут, нагадав про розвідку, про систему зв’язку, дав розпорядження на випадок сутички з противником, якого тут не бракувало — і поляки, і німці, і москалі могли ховатися у лісі та гайках понад дорогами.

Висунулися форсованим маршем, щоб використати ще не такий довгий весняний день. Та й хлопцям корисно зайвий раз пробігтися, хай звикають.

Степан вів чоту подалі від селищ, щоб у разі успіху операції німці не могли відігратися на місцевих мешканцях. Ішли лісом, тримаючись маленьких, непримітних стежинок. Гостро пахло весняним, свіжим листям, а у гіллі на всі заставки змагалися пташки, які нещодавно прилетіли і, певно, облаштовували собі домівки та шукали пари, за таким своїм клопотом не звертаючи уваги на озброєних людей внизу. Періодично доводилося зупиняти колону і чекати вістей від розвідників попереду. Дяка Богові, поки все було спокійно. Хлопці, які на початку переходу від хвилювання озиралися навсібіч, за годину вже опустили голови, вдивляючись у п’яти тих, хто попереду. Декілька козаків відстало, і ройовим довелося підганяти їх красномовними жестами.

За дві години Старий прислав хлопця із повідомленням:

— Внизу за пагорбом дорога.

— Стій! — негучно скомандував Степан і додав. — Спо-чинь!

А сам пішов уперед, до рою Старого зробити реконесанс, чи то пак рекогносцирування.

Із задоволенням переконався, що Старий добре керує своїми козаками — ніхто не стовбичив на відкритій місцевості, не перегукувався за сільською звичкою, двоє бійців пантрували трасу, ще двоє — фланги, де ліс рідішав. Разом із ройовим Степан оглянув терен майбутньої операції. Трохи на північ дорога робила закрут, а тоді ховалася поміж пагорбів. Чудове місце для засідки. Тільки треба постазити по двоє дозорців з кожної сторони, щоб пильнували рух.

Степан пояснив Старому, де розташувати бійців, і повернувся до решти козаків, що віддихувалися від швидкого переходу у гущавині лісу. Дав прочухана ройовому Кущу, який не виставив дозору позаду колони — а ще студент називається — і паличкою на твердому піщаному грунті намалював схему майбутньої засідки.

Чота Шагути мала на озброєнні радянський кулемет ДП, кілька «десяток» СВТ, з яких одна снайперська, п’ять «папаш»-ППШ, три «фінки» плюс кріси та гранати — арсенал цілком придатний для невеличкої операції.

— Коли раптом щось піде не так, у бій не встрягаємо, вицофуємось до лісу. Місце збору — тут. Все зрозуміло?

Ройові замислено покивали головами і повернулися до своїх людей. Степан обрав собі позицію поруч з кулеметником Любком з Холмщини, бо той попри свою старанність все-таки не мав бойового досвіду. А кулемет у запланованій операції був основною вогневою силою.

Поки займали позиції, у напрямку Дубна проїхали дві вантажівки та прошкандибав запряжений шкапою віз. Потім за поворотом загуркотів іще один двигун, але оскільки ще не встигли приготуватися, машину пропустили неушкодженою. Це був самотній легковик — ідеальна ціль для першої бойової операції.

Нарешті усі зайняли свої місця і просигналили про готовність. Запала тиша. Така, що чулося, як перешіптуються хлопці по той бік дороги та вітер гуляє у верхівках сосон. І лише одного не було чутно у ній — звуку двигуна чи навіть рипіння коліс від возу. Жодного. Просто як на гріх. Всі уважно дослухалися, дехто навіть прикладав вухо до землі, щоб відчути далеке дзижчання, але там не було ніц. Любко, який лежав поруч, тихенько бубонів собі під носа — певно, за звичкою молився — і зрідка піднімав очі до неба — щоб молитва швидше дійшла до адресата. Хлопець хвилювався, як ніхто. «Добре, що я поруч», — подумалося Степанові.