Брати Капранови - Забудь-річка

– І знову українці у всьому винні! — Кущ махнув рукою. — Поляки ж проти німців не стануть, то давай на нас.

Козаки схвально загомоніли.

Стосунки з поляками давно вже були ворожими — ще від пацифікації, коли людей били просто за те, що українці. Степанові й досі боліли рани забитого батька, що навіть на його похорон не потрапив, бо в цей час служив вірою і правдою Жечі Посполитій, а вона йому за це гідно віддячила, забивши батька на смерть. А проте до великої війни з поляками не доходило аж до цього року, коли німці отим своїм Гіммлерштадтом хлюпнули олії у вогонь, який вже багато років тлів на терені. Про нову війну оповідали страшні речі — спалені села, вирізані родини, кров та розорення. Сюди, до Крем’янеччини великі польські загони не діставалися, але несподівані наїзди боївок Батальйонів хлопських робили багато лиха.

— Так німцям того й треба. Щоб українці з поляками нищили одне одного замість стати разом проти них, — підбив підсумок чотовий Шагута.

Любко, який пройшов усю Волинь, і набачився дорогою різного, особливо переймався релігійними справами:

— Прийшли сь до панотця та й кажут: забирай си, бо заб’ємо. Та йой. А той бідак, як йому? То й поїхав собі. Мусіли дати нового. Ті знову вночі до хати з ґверами. А він старий, йому хіба с сімдесят. Теж поїхав. А ті — до управи: кажуть, нема українського попа, то давай ксьондза.

— З поляками тре чинити так, як вони то кажуть, — озвався чорнявий і непривітний галичанин, який за свою таку вдачу й отримав назвисько Суворий.

— Як чинити? — не зрозуміли хлопці.

— Жечь і палити, — так само спокійно пояснив Суворий.

Усі зареготали.

— А що то є «жечь»? — не зрозумів Любко.

— То те саме, що «палити», тільки по-московськи, — пояснили йому.

А Степанові згадалася польська листівка, що потрапила до рук на початку совітів. Там писалося про те, що українці — зрадники, здрайци, і що в першу чергу треба нищити українських інтелігентів, бо ведучи за собою селянство, вони після звільнення від совітів, яке неодмінно прийде, можуть на свою користь вирішити долю Галичини й Волині. Тоді він зі здивуванням зрозумів, що навіть у найгірші для своєї держави часи польські ідеологи все одно хижо дивляться на українські землі, які поміж собою називають Кресами всходніми. У листівці пропонували підбурювати українців до заворушень, а потім здавати радянській владі ватажків. Нові окупанти згодом змінили попередніх, а проте тактика поляків залишилася тою самою.

— А совіти хіба ліпші? — плюнувши мікроскопічним недопалком, запитав Іван з Крем’янця. Він теж служив у польській армії, але хіба з місяць, за мобілізацією, зате потім понад рік мордувався у радянському таборі для військовополонених.

— Та куди там! — зашуміли хлопці, які за два роки доста скуштували совіцького щастя. — Бандити! Кати!

— Та й німаки теж, прости Господи, — перехрестився Любко. — Ви гадаєте, що? Вони ж до українського села ставлять управу з поляків. А до польського — з українців. Аби с одне одного товкли.

— Поляк поляка покриє, а українця — ні, — розвинув думку Іван. — А німець тоді візьме собі більше. У нас оце млини позамикали, щоб люде не могли молоти зерно, щоб усе віддавали на континґент. То нині вручну жорнять.

— Небо синє, земля чорна. По Вкраїні гудуть жорна, — заримував чи то процитував якийсь вірш колишній студент Кущ.

Козаки порозпинали свитки, кожен почав згадувати власну історію — бо ж не так просто покинути родину та піти до лісу, для цього потрібні особливі причини. Переважно це були сварки з владою з приводу реквізицій або ж бажання помститися, бо приводів для помсти не бракувало.

— Я оце як повернувся з табору, то став землю орати. Орю собі, орю, тоді думаю: а для кого це я стараюся, кому воно достанеться? — розповідав свою історію Іван. — Взяв кріса, заліг при дорозі. Коли їде машина, я її: «Бах! Бах!», вона в дерево, а там двоє офіцерів. Забрав у них зброю, документи та оце прийшов сюди.

Хлопці, більшість з яких не мала бойового досвіду, дивилися на Івана з повагою, як на справжнього героя, і тут Шагуті майнула несподівана думка. А й справді, вже місяць муштруються — хай спробують себе у ділі.

Коли докурили та перепочили, він підвівся і рішуче поправив пасок, що перехоплював польську шинелю — жест скоріше показовий, ніж необхідний, бо привертав увагу козаків до кобури з пістолетом ТТ — ознакою командира у безпогонному українському війську.

— Ставай! — негучно, але владно промовив Степан і з задоволенням побачив, як ближні бійці підскочили, одночасно передаючи команду далі. Ніхто не барився, і скоро усі тридцять п’ять стояли у лаві, не дуже рівній, однак цілком схожій на справжню військову.