Брати Капранови - Забудь-річка

Проте того разу сірі бастіони вистояли, штурм видихнувся і чергування на Майдані повернулися у свою колію. Так само, як і наші розмови з Георгієм Олександровичем.

— Ви ніколи не замислювалися, чому у радянському законодавстві учасниками Великої Вітчизняної війни вважаються усі, хто воював аж до 1954 року? Що ж це за війна у п’ятдесят четвертому, дозвольте запитати? Та ще й «вітчизняна». А цей закон насправді — визнання, що УПА була не просто партизанкою, і навіть не армією, а державою. Так-так. Державою — стороною цієї самої «вітчизняної» війни. А це і справді була держава, тільки підпільна, і мала вона всі відповідні атрибути: законодавчий орган, уряд, військо, суд і навіть контрольну колегію. Поцікавтеся, або, як каже мій син, погугліть, що таке УГВР — ви будете просто ошелешені. Але якщо хтось думає, що після п’ятдесят четвертого року війна припинилася, він жорстоко помиляється, — при цих словах Георгій Олександрович погрожує комусь невідомому кулаком із затиснутим у ньому велетенським носовичком, немовби бойовою корогвою. — Якщо не стріляють гармати, це ще не означає, що в країні мир. Об’єднана партія визволення України, Український національний комітет, Українська робітничо-селянська спілка, Український народний фронт, — щось чули про них? Отож. І це ще до Гельсінської спілки.

Ззаду гукають і ми відсторонюємося, даючи дорогу вервиці міцних чоловіків у малинових жилетках поверх броників — чота з Афганської сотні поспішає в бік консерваторії. Щоб не загубити своїх у натовпі, вони ідуть один за одним, в ногу, поклавши руку на плече переднього — зосереджені, обстріляні в реальних боях чоловіки, на скронях яких проступає порох, що вони його нюхали замолоду. Третім у вервиці по-військовому дисципліновано крокує Степан Шагута — на відміну від нас-самопасів він швидко знайшов собі місце серед таких, як сам, ветеранів.

— Ми погано думаємо про своїх предків, — Георгій Олександрович тим часом продовжує свою лекцію. — Пам’ятаєте Стуса? «Бо горстка нас, малесенька шопта»? Якийсь канадієць зробив спробу порахувати українських дисидентів. У нього вийшло дев’ятсот сімдесят п’ять, якщо не помиляюся. Проте історики твердять, що цей далеко не масштабний рух згодом було розчавлено таборами та каральною психіатрією. А ми у відповідь перепитаємо: звідки ж тоді за Горбачова взялися цілих два мільйони тих, кого зняли з психіатричного обліку? Каральна психіатрія — радянський феномен. І вісімсот тисяч з них вийшли тоді на волю просто з психушок! З палат! Вісімсот тисяч полонених. Два мільйони заручників, за якими могли прийти щохвилини. Це не війна? І не кажіть мені, що українців серед тих двох мільйонів було лише дев’ятсот сімдесят п’ять.

Заручники. Дуже точне визначення. І цифри ці стосуються лише психіатрії. А скільки ще їх жило під страхом арешту КГБ, як Леон-кілер, кур’єр з Уляниної роботи. Він, до речі, навіть близько боїться підійти до Майдану. Вважає, що кого-кого, а його точно одразу ж заарештують.

Наш філософ веде далі. Він може говорити годинами, цілими ночами, зупиняючись хіба для того, щоб висякатися чи випити свого імбирного чаю.

— Свого часу Боплан писав, що козаки повстають кожні сім років. І знаєте, він мав рацію, бо зараз Янукович навіть п’ять не досидів. А ми все дивуємося: звідки що взялося? Майдан? Повстання? Хто б міг подумати! І все тому, що нічого не знаємо про власних предків. Ми всі народилися ідеологічними та культурними сиротами.

Георгій Олександрович — досвідчений лектор, а тому кожна розмова з ним закінчується висновком, який підсумовує сказане і закладає фундамент для майбутніх тем:

— У дохристиянські часи люди вірили, що між світом живих і світом мертвих протікає Забудь-річка, і коли через неї перелітає душа, одразу забуває все, що було по той бік. Так от, комуністи взялися копати таку річку в реальності. Річку, яка розділила дітей та батьків. Розірвала спадковість. Точно так, як планували зробити поворот річок Сибіру. Тільки цей проект, я вам скажу, — значно грандіозніший. Бо Забудь-річку вирито у кожній родині, поперек людської пам’яті. Пам’яті поколінь.

Востаннє ми побачилися з ним у ніч на 18-те лютого — старий зайшов на Майдан лише на пару годин, бо завтра планував приєднатися до «мирного наступу», чергової спроби вищих політичних сил взяти до рук керування повстанням.

— Ви гадаєте, це — гарна ідея? — запитали ми.

— Хтозна… — старий філософ пожував губами, формулюючи про себе чергову парадоксальну істину. — Я тут кожної ночі намагаюся зрозуміти специфіку цього протистояння… Нещодавно у мемуарах німецьких генералів, які керували дивізією «Галичина», я читав, що українці — неперевершені в обороні, але значно слабші у наступі. А оскільки з обох боків стоять зараз українці, я можу сказати, що, скоріш за все, зараз програють ті, хто піде вперед.