Брати Капранови - Забудь-річка

З Георгієм Олександровичем ми чергуємо ночами під час довгої облоги, коли незрозуміло, чи то спецпідрозділи обклали Майдан з усіх боків, а чи навпаки — революціонери оточили урядовий квартал і тримають його у блокаді. Іноді на вулиці людно, так що доводиться мало не проштовхуватися серед натовпу, а буває й самотньо, коли здається, що жменьку захисників може розігнати взвод курсантів школи міліції. Проте Георгій Олександрович за жодних обставин не зупиняє своїх просторікувань.

— Що таке цей Майдан? — запитує він нас і самого себе. — Якщо я відповім, ви неодмінно здивуєтеся. Чому здивуєтеся? А тому що це — нічого нового. Ні-чо-гі-сінь-ко! — він робить паузу, щоб підкреслити парадоксальність своїх слів. — Все як завжди. Українці вкотре відстоюють власну незалежність. Бунтують, як і завжди бунтували. Попри проголошену з усіх катедр і амвонів терплячість навпіл з миролюбністю. Чому «завжди»?

Він сам озвучує запитання, на які збирається відповісти, і регулярно сьорбає свій імбирний чай — ми інколи беремо дешеве еспресо у нічних автокав’ярнях, іноді розчинну каву на майданній кухні, але він як людина зі слабким здоров’ям, залишається вірним дружининому термосу.

— А спробуйте згадати, коли ці самі українці не бунтували. Візьміть, скажімо, «найспокійніше» дев’ятнадцяте століття. Котляревський, Шевченко, Франко, Леся, врешті Драгоманов, який боявся навіть власних ідей автономізму. Але чомусь саме у той час російська влада побудувала Київську фортецю, одну з найбільших в Європі. Для чого, скажіть мені, будувати фортецю в Києві, якщо кордон — аж у Польщі? Невже, проти Кирило-Мефодіївського товариства з його дванадцятьма братчиками?

Назустріч трапляються знайомі, ми вітаємося, дивуючись, що вночі на Майдані можна зустріти стільки представників української, зовсім не бойовитої інтелігенції.

— Відповідь проста! — продовжує Георгій Олександрович. Він ніколи не губить теми. — Нинішня заваруха насправді почалася ще влітку, з Врадіївки на Миколаївщині. Це, щоб ви знали — землі Бузького козацького війська. Так от у дев’ятнадцятому столітті Бузьке військо теж повстало. Так само, як Чугуївське і Азовське. А Кармалюк, той самий, на якого надію майте? А Київська козаччина, похід у Таврію на волю?.. Сотні тисяч повстанців по всій Україні. І все це, нагадаю, «тихе» дев’ятнадцяте століття. Саме тому й поставили посеред Києва фортецю як базу карателів. З відповідним арсеналом, казармами, тюрмою та місцем страти повстанців.

Історія української боротьби за волю сприймається зовсім інакше, коли поруч на засніженому Майдані горять багаття, а біля них купчаться рішучі чоловіки із саморобними або відбитими у ворога щитами. А Георгій Олександрович веде далі — про революцію 1905-го, Визвольні змагання 20-х, повстання 30-х, які «упокорювали» Голодомором. Розмові про УПА ми приділяємо цілу ніч — і в кінці навіть отримуємо парадоксальний висновок, цілком у стилі нашого співрозмовника. Георгій Олександрович цілком серйозно заявляє, що ту війну українці все-таки виграли.

— Давайте без штампів, — переконує він нас, хоч ми до них і не надто схильні. — З чим Україна прийшла до дев’яносто першого? Член ООН, мало того — засновник. Це — раз. Власне міністерство закордонних справ — два. Державна мова, мова діловодства, газет, телебачення — її й досі не здолали. Ви будете сміятись, але УРСР певний час мала навіть власне міністерство оборони. Отже коли Радянський Союз переконався, що українців не переможе, мусив піти на поступки. А куди ж діватися! Візьмемо ту саму українську мову. Це ж копія українізації двадцятих! Україну тоді зробили окремою республікою, національною по саме нікуди — саме для того, щоб заспокоїти незалежників! Можете вірити, можете ні, але й приєднання Криму — з цієї ж серії — нате вам і мову, і державність, і Крим, тільки годі вже бунтувати. Тож перемога УПА мала навіть територіальний вимір.

Цікаво, а нинішні політичні небожителі мають уявлення про все це? Навряд чи. Бо верхній рівень Майдану все більше втрачає свій вплив на нижній. Не працюють вже ані безкінечні віча, ні численні ходи, ані навіть створення майданної партії з роздаванням посвідчень. І врешті люди відвертаються таки від сцени та ідуть на штурм бастіонів із сірих щитів. Летять коктейлі Молотова, спалахують барикади з автобусів, палають шини, а у відповідь працюють кийки та лунають постріли. Починається незаплановане і неузгоджене з небожителями обох сторін повстання. Майдан здригається, почувши вістку про перших загиблих.