Брати Капранови - Забудь-річка

— Кого це ви розглядаєте? — спитала вона і схилилася з цікавістю. — О! Микола! А етіх двох нє знаю.

— Який Микола? — не зрозуміла Уляна, найтверезіша з усіх, бо лише ритуально пригублювала вино.

— Ну вот та вот фотографія, — вузлуватий палець Безтолковниці вказував на аркушик з розшукової справи КГБ.

— Оця? — Уляна підняла папірчину.

— Точно. Дай сюда. Шо тут напісано? Ша-гу-та… Какая єщо Шагута? Микола Петрович Кравченко. Сосєд мой, када єщо на Слободкє жила. На рибзаводє работал.

Мама і Степан миттєво протверезіли і нахилилися вперед, мовби боялися пропустити бодай слово.

— Точно? — з недовірою запитала Уляна.

— Та шо ти мнє «точна». Точна тєбє гаварю. Я в паспартном столє двадцять пять год одробила. У мєня, знаєш, глаз — алмаз.

Уляна стояла, наче мішком прибита. Мовчки глянула на чоловіка, але той теж не міг дібрати слів. Безтолковниця ще покрутила в руках аркушик і відклала на стіл.

— Точна он.

— Ой, Божечки, — прошепотіла мама.

Уляна врешті зібралася з духом і обережно запитала:

— А де він зараз?

— Как, де? — гмукнула Безтолковниця. — Помєр, навєрно. Я єво нє бачіла, как перєєхала… — вона закотила очі, щось пригадуючи. — Нє, ну точно помер, он же меня год на двадцать старший. А може, і больше. Так ви у сина єво спитайте, он вам скаже.

— Сина? — хором видихнули всі.

— Ну да, — Безтолковниця дивилася на них здивовано, не розуміючи причини такої реакції. — Син, Сашенька-алкоголік ето євойний. В мамкіной хатє живьот, на Слободке.

Мама схопилася за серце. Уляна мовчки підвелася, Степан за нею.

— Ви чєво? — сахнулася Безтолковниця.

Уляна рішуче відсунула стілець з дороги:

– Ідемо до нього!

— Куди до нього? — від розгубленості Безтолковниця перейшла на калічену українську, — Сьогодня Проводи, він п’яний в сісю десь валяється чи з дружками гуляєт. Алкаш він, понятно?

— Алкаш? — Уляна відчула, як у неї підкошуються ноги, і тихо осіла на своє місце.

— Ну да, алкаш. А сьодня у алкашей празник.

Вони йшли Забалкою — одним із найзаплутаніших районів міста. Єдина вулиця, що утворювала його, загиналася і роздвоювалася, перетиналася сама із собою та замикалася у кола. Це була навіть не вулиця, а цілий квартал понад балкою, що й дала йому назву. Знайти дім за номером у цьому лабіринті не зміг би навіть Шерлок Холмс. Складалося враження, що колись господарі будинків самі малювали на стінах цифри, які їм подобаються, тому після сорокових номерів ішли одразу двадцяті, вони завертали у провулочки, звідти виринаючи десятими, а потім шістдесятими. Уляна, яка в дитинстві ходила сюди в гості до подружки, сяк-так орієнтувалася у тутешній нумерології, але все одно зробила не одне коло, поки знайшла невеличку скособочену хвіртку з іржавою, а колись емальованою табличкою «35».

— Тут, — вказала вона Степанові.

Був обід понеділка, і господар, хоч би скільки випив напередодні, мав уже приходити до тями.

– Є хто вдома? — гукнула Уляна. Такий вигук заміняв у місті дверні дзвоники, а точніше — він будив собак, які починали брехати, сповіщаючи господарів, що до них прийшли.

— Егей, є хто?

Маму вони залишили вдома з Настунею. Уляна слушно зауважила, що не з її здоров’ям зараз знайомитися з новим родичем, тим більше, що невідомо, чи родич він взагалі. Судячи з розповідей Безтолковниці, такою ріднею навряд чи можна було б пишатися.

У сусідніх дворах забрехали собаки, але за хвірткою 35-го номера було тихо.

Уляна погукала ще раз. Потім до неї приєднався Степан.

— Ви до Сашеньки? — на ґанок будинку поруч вийшла жіночка у синій хустці, зав’язаній на потилиці та линялому халаті. — Так він, мабуть, спить ще. Заходіть, собаки там нема.

— Дякуємо, — кивнула Уляна і спохопилася. — Христос воскрес!

— Воістину воскрес! — відповіла жінка, з цікавістю розглядаючи їх, але не наважуючись розпитувати.

Довга доріжка під мережаним виноградним склепінням привела до землянки, що похилилася на один бік. Навпроти вмостилася літня кухня з відкритими дверима та повним запустінням всередині. Судячи з усього, господар і справді мав проблеми з алкоголем.

— У двері стукайте! — гукнула ззаду сусідка. — І сильніше.

Уляна нерішуче роззирнулася. Отримати такого родича… хай би навіть гіпотетичного… в душі заворушилося бажання розвернутися та піти геть, але воно було миттєвим і легко відлетіло. Адже вони прийшли сюди не родичатися, а розпитати про Степана Шагуту, а точніше, про Миколу Кравченка.