Брати Капранови - Забудь-річка

— Мамо, пригадай, може, якісь риси побачиш, що згадаються, чи може, твої риси, мої, Настуні?

Уляна й сама почала шукати спільне з фотографіями у маминому обличчі, та дарма, адже мама була копією бабусі, а сама вона, Уляна, вдалася в батька — шукати ж щось в обличчі Настуні взагалі смішно.

— Ні, — врешті відклала аркушики мама. — Не пам’ятаю. Я ж тоді зовсім мала була. І він скільки мав — двадцять років. А тут усі по сорок-п’ятдесят, та ще й війна.

– І табори, — додав Степан.

– І табори.

Запала тиша, бо кожен думав про одне й те саме, висловлене вже десятки разів і невисловлене до кінця, бо неможливо вичерпати словом людську долю, смерть та народження, страх і ненависть, кохання й тугу. Тут хоч скільки кажи — несказаного залишиться більше.

На дворі забрехала Буська, Степан подивився у вікно.

— У нас гості, — сказав він.

Мама одразу підхопилася, Уляна теж визирнула. Доріжкою від хвіртки ішла Безтолковниця. Тільки її бракувало.

— Христос воскрес! — сказала, а точніше, скомандувала гостя своїм військовим голосом, з’явившись на порозі.

Уляні захотілося виструнчитися і взяти під козирьок: «Єсть! Христос воскрес!», але вона стрималася.

— Сідайте з нами, — одразу гостинно посунула стільця мама.

— Спасібо, — охоче погодилася Безтолковниця і сіла до столу.

— Я зараз тарілочку… — мама подибала на кухню, і Уляна прожогом кинулася за нею. — Що їй треба? — пробурмотіла невдоволено, бо несподівана гостя руйнувала родинну ідилію.

— А що їй треба? Що й усім. Пом’янути. Вона зараз у штунди подалася, а їм пастор не дозволяє на цвинтарі поминати. А вдома ж не сидіти самій? Оце й прийшла, — мама відкрила шухляду й почала уважно вибирати виделку з ножем. — Треба подивитися, щоб не дай Боже не було якоїсь плямки чи патини, бо сувора, як її підполковник, та й він, сказати чесно, не був таким причепистим. Ти там скляночку протри ще раз чистим рушничком.

Уляна протерла скляночку, тарілку, а заразом ніж з виделкою. Що поробиш — у кожного свої примхи, але як людина прийшла пом’янути, то доводиться терпіти.

Вони повернулися на веранду, де Безтолковниця вже жваво розповідала Степанові, який гріх чинять люди, коли ходять на цвинтар їсти, що це язичництво і пастор не схвалює. І що взагалі молитися треба, а не випивати, бо це — єдиний шлях до прощення. В Уляни знову зачухався язик нагадати, що усі минулі роки Безтолковниця на Проводи охоче пригощалася на могилках, але сьогодні був не той день, щоб сваритися.

— Ну а тут із нами пом’янете? — посунула склянку мама. — Наших і ваших.

— Конєшно, помяну, как нє помянуть, — охоче погодилася та. Вочевидь, очі пастора не сягали чужих господ.

Степан взявся розливати вино.

— Мнє водочкі, — гостя вказала очима на пляшку горілки, що стояла на столі.

І знову пом’янули всіх — тепер разом із Підполковничихиним Підполковником.

Випивши одним духом повну чарку, гостя взялася до їжі, вправно розбираючи пальцями смажену рибу, обчищаючи крашанки та мастячи паску маслом. Налили ще по одній і ще раз пом’янули.

— Важке життя їм випало, — зітхнула мама. — Не дай Боже.

– І нє говорітє, — Безтолковниця кивала в такт. — Мой вот послє войни і в Вєнгрії служил, і в Забайкальє. А там кітайци. І холодно, вєтєр. Я там жить нє смогла.

Вона почала розповідати про подвиги свого чоловіка, який свого часу захищав батьківщину соціалізму від соціалістичного Китаю та прищеплював комунізм волелюбним угорцям.

Уляна слухала її та думала: а якби дід не пропав на війні, якби залишився в армії, невже й він пішов би до Угорщини давити танками людей? Від такої можливості її аж пересмикнуло. Ні, ні і ще раз ні. Хоча в армії тебе не питають, ідеш, куди звеліли, інакше — трибунал.

А Безтолковниця вже моргнула Степанові, щоб наливав по третій, бо в ній клекотав невивержений вулкан — і справді, кожного року вона готувала сили і слова, щоб на Проводах, на цвинтарі виговоритися, виплеснути, випишатися своїм покійним чоловіком, коли раптом нова церква забрала у неї таку можливість. Але ж накопичена енергія вимагала виходу — і от тепер він знайшовся, лава слів та емоцій полилася назовні.

Це не можна було зупинити — лишалося тільки терпіти.

Після п’ятої чи шостої чарки, коли шлунок достатньо набрався смачного, а мозок — рідкого, і складніше стало добирати епітети для характеризування величних подвигів свого чоловіка, Безтолковниця витерла губи серветкою та відкинулася назад. Очі її блукали столом у пошуку чогось ще не скуштованого, коли раптом зупинилися на фотографіях, що лежали з самого краю.