Брати Капранови - Забудь-річка

— Помоліться за нашу бабусю. Уляночко, дай іще цукерок, там у пакунку залишилися.

Уляна щедро наділила бича ритуальною пожертвою, і він, буркотячи «вічна пам’ять, хай земля пухом, царствіє небесне» та хрестячись дрібно, пішов собі далі.

— А до речі! — стукнула себе по лобі Уляна. — Мало не забулися!

— Що там? — одразу сполошилася мама.

— Я ж тобі казала, що ми знайшли в Італії Степана Шагуту?

— Так.

– І що нам передали землі з його могили. А от Степан літав до Сургута і взяв там землі з могили батька. Степане, де там вона?

Степан обережно видобув з сумки згорток, у якому було два пакуночки — прозорий з Італії та полотняний з Сибіру.

— Я не знаю, хто з них був моїм дідом. Але хай бабуся знає, що він… що ми… — вона не знайшла потрібних слів, — ну, словом, ця земля з їхніх могил. Я думаю, вона б не була проти, бо вона ж знала обох, правда ж?

Мама дивилася на пакунки, і в кутиках старих очей збиралися сльози. Уляна обійняла її за плечі і притисла до себе — таку несподівано піддатливу, м’яку, наче дитину. Втім, вона і була зараз дитиною — адже в пакуночках, що їх зараз Степан обережно відкривав, можливо була земля з могили батька, її батька, фактично не баченого — бо що ти пам’ятаєш із дворічного віку, хіба запах і відчуття чоловічих рук, з якими потім порівнюєш усі свої відчуття, і плутаєшся у думках та бажаннях. Мама згадувала, як батько брав її на руки, що від нього гостро пахло чимось незвичним, не жіночим, не так, як від мами, але обличчя розпливалося у пляму, а згодом і у цілий світ, який колись обмежувався сильними батьковими обіймами, проте пропав десь разом із ним.

Усе це Уляна згадала в одну мить, пригорнувшись до мами, і на очі теж набігли сльози.

— Не треба, мамусю, не треба, сьогодні ж свято, сьогодні не плачуть, — шепотіла вона у мамине вухо, а сама крадькома промакувала кутики очей.

Так обійнявшись, вони спостерігали, як Степан підходить до могили, обережно, щоб вітер не розвіяв, висипає попід плиту спочатку землю з темного, сибірського пакуночка, а за нею з прозорого італійського, а тоді змішує їх між собою та з сірим очаківським суглинком, щоб вони стали єдиним цілим, як єдиним цілим стали долі усіх, хто пережив війну — і хто не пережив її.

Вдома, після повернення з цвинтаря, сіли на веранді й почали згадувати — а що іще робити на Проводи? Між спогадами мама бідкалася, що не пофарбувала огорожу на могилі, але наступного року обов’язково треба пофарбувати, і що є така фарба, яку можна просто по старій, спеціальна, щоб не обдирати, і говорила про квіти, які треба посадити, і що минулого року траву сонцем геть випалило, — такі розмови сьогодні можна було почути, без перебільшення, у кожній хаті.

Уляна побачила, що Степан дивиться у вікно — воно й зрозуміло, балакати власні балачки приємніше, ніж слухати чужі. Тому принесла вина з холодильника — бо з вином усі ритуали сприймаються легше.

— То, мабуть, ви голодні? — одразу підхопилася мама і попри протести й нагадування про сніданок на цвинтарі, який ще не влігся у животі, почали збирати на стіл.

Настуня категорично відмовилася їсти ще раз, крім того, їй набридла доросла компанія, і вона сховалася десь у садку.

— Пробач, мою маму не спинити, — винувато посміхнулася Уляна Степанові, а потім у голові раптом промайнула думка — фотографії! — і вона пішла до спальні та видобула з валізи теку.

— Мамо, дивися сюди! Та облиш ти ці тарілки, я сама розставлю. Ти краще подивися осьо, — з цими словами Уляна виклала на вільний від страв краєчок скатертини фотографії трьох Степанів — італійського Стефано Шагути зі своєю дружиною, Степанового батька з Сибіру та нову, принесену Вікінгом світлину Степана Шагути з розшукової справи КГБ.

Мама зупинилася, витираючи руки об фартух.

— Ну?

— Сядь, будь ласка, і подивися уважно на ці фотографії. Може, вони тобі щось нагадають.

— Так я вже дивилася!

— А ти іще подивися. І потім тут є ще одна, ти її не бачила, — Уляна подала мамі аркушик з розшукової справи.

Мама полізла до кишені по окуляри і сіла до столу.

Вона довго вдивлялася у риси чоловіка на фотографії і запитала:

— А це хто?

— Степан Шагута, — пояснила Уляна. — Третій Степан. Він переходив кордон у складі диверсійної групи, керівника взяли, а решту шукали.

— Знайшли? — мама підняла очі над окулярами.

— Судячи з усього, ні. Бо справу закрито.

Мама зітхнула, тоді простягнула руку до стільниці і взяла одну за одною ще дві фотографії Степанів. Вона перекладала їх з руки в руку, вдивлялася, щось порівнювала.