Брати Капранови - Забудь-річка

Втім, це було вже за багато років після навчання — адже для молодих п’ять років — великий термін. А в університеті, зокрема й у блядському гуртожитку Уляна за якийсь час засвоїлася, потоваришувала з філологинями — як з тією частиною, що проводила вечори на узбіччі бульвару Шевченка та на сидіннях машин, так і з тими, що скніли над словниками, бо більше не мали над чим та ким скніти, і цим скидалися на неї. Навчилася пити пиво та коньяк, курити тютюн і не тільки, нахапалася цитат з класики та засвоїла назви модних книжок, щоб здаватися розумнішою, ніж насправді. Втім, і читати теж навчилася — не в сенсі складати літери, а читати так, щоб від цього щось мінялося в голові, щоб душа розквітала бодай в уяві, якщо вже в реальності це не дано.

Можливо, саме завдяки читанню вона врешті засвоїла мистецтво вчитися — коли без особливої напруги можна скласти другорядні предмети, і таким чином більше уваги приділити тому, що насправді знадобиться. Коли розумієш просту істину: в юриспруденції, як на кухні, головне — розібратися, де що лежить, і навчитися смажити яєчню, а пропорції для складніших страв завжди знайдуться у книзі рецептів.

Саме тому вже на третьому курсі вона працювала молодшим юристом у невеличкій конторі і разом із дипломом отримала до сі-ві (curriculum vitae, шановні, а ви як думали?!) досвід роботи — те, що цінується роботодавцем понад усе. Тому коли подруги, які ще вчора завдяки глибокому декольте були пестунками долі та сивих професорів, тільки починали ходити по співбесідах, змагаючись за посаду у якій-небудь юршабашці із правом стирчати у чергах попід дверима державних органів, Уляна вже працювала юристом у компанії з іменем і заробляла стільки, що могла сплачувати за окрему квартиру, а не знімати куток у вередливої пенсіонерки або одну кімнату на чотирьох. Щоправда, вигодами свого самотнього проживання вона користувалася зовсім не часто. А проте не переймалася цим, відчувши, що є царина, де можна бути кращою, де досягнення міряються не якимось удаваним щастям, а реальною кар’єрою та грішми, і тому байдуже приймала звістки про одруження чергової колишньої одногрупниці. Кожному — своє.

Тоді вона знов полюбила Київ — інший Київ, справжню столицю, діловий та прагматичний. Тут кав’ярні були заповнені людьми, що вирішували справи, відсуваючи чашки з кавою заради задрукованих на принтері аркушів А4. Ба й сама кава — новомодне еспресо, американо, лате, зварена в турці і навіть розчинна — була символом нового життя, якого не зустрінеш у тихому курортному Очакові. Такої кави не було в гуртожитку, де вчорашню гущу навпіл з недопалками викидали з кружок тільки перед тим, як заварити нову. Ані у культовій інтелігентській кулінарці на Хрещатику, де за чашки з відбитими ручками брали з клієнтів гривню застави. І справа навіть не у смаку. Бо кава — це не напій. Це стиль життя й символ ділового світу. Тому навіть Харків, який вихвалявся фальшивим статусом «першої столиці», не міг бути ані першою, ані останньою столицею взагалі — бо там о десятій ранку не було де випити кави, у цьому Уляна з подивом переконалася під час відрядження. Тамтешні мешканці зранку частіше вживали пиво, а отже не годилися на роль ділових людей.

Зовсім інші істоти — у костюмах та з «дипломатами» — населяли тепер її світ, і навіть клієнти у шкірянках, спортивних штанах та кашкетах не могли розвіяти чарів ділового Києва. Бо вони, так само як усі інші, приходили сюди на прощу, жертвуючи новим богам час, гроші та увагу, а тому слухняно пили каву, кидаючи до філіжанок по кілька ложечок цукру і запиваючи горілкою, щоб змити незвичний гіркуватий присмак з піднебіння. І навіть ціна за чашку кави більше скидалася на пожертву богам бізнесу, ніж на плату за напій.

Іноді Уляна зустрічалася зі старими подругами — чомусь переважно із філологинями — знову пила пиво з ужгородським коньяком, курила усе, що траплялося, слухала вірші та пісні під гітару зі зламаними колками. Це було нагадування про себе вчорашню, щоб іще раз оцінити нове життя, яке відкривалось попереду.

І саме в один з таких вечорів вона втратила контроль над собою.

Втім, це не мало значення. Вже не мало. Бо Настуня відкрила для Уляни зовсім інший Київ — Київ колясок та дитячих майданчиків, дитсадків, поліклінік та пісочниць. Мама, звісно, переконувала повернутися до неї, бо дитині краще біля моря та фруктів, та й взагалі, якщо вже так потрібна та робота, то чому б не віддати онуку бабусі (ха-ха-ха!), тебе ж якось виростила таку розумну, то чому її не вирощу. Звісно, Уляна не піддалася на ці вмовляння, бо відчула, що Київ — це те, що потрібно, це саме її розмір, фасон, її перспектива, і що важливо — вона вміщається тут разом із донькою. Дехто з учорашніх подруг вже намастив лижі до Варшави, Лісабона чи навіть Нью-Йорка, але їй пасувало місто Кия — і Дніпро, що омивав його від усієї нечисті, щоранку знов перетворюючи на святе місце, гідне прощі тисяч праведників.