Брати Капранови - Забудь-річка

— Розумієʹ. Пан ма рублі. Без ружніци. Як пан зехче. — Після першого негативного, а часто й небезпечного досвіду, господарі обслуговували совіцьких службовців дуже запопадливо.

Павло одразу ж відкусив велетенський шмат булки і заходився жувати, заплющивши очі від задоволення. Потім запив великим ковтком кави. Хлопці знову перезирнулися.

— Булки у вас ловко печуть. Аж вдержатися не можу, — сказавши це, він чомусь озирнувся на двері і стишив голос. — І вобще мені нравиться. Як за граніцей. Тут на углу в магазині машинкою ковбасу різали. Так тонко виходило, як папіросна бумага. Дуже ловко. А воєнні викинули цю машинку. Кажуть, совецкім людям так тонко різать не нада. А я так думаю, що у Харкові хай товсто ріжуть, а тут тонко. Це ж інтересніше, коли у всіх по-різному.

— А ти з самого Харкова? — уточнив Степан. Його відверто розважала безпосередність співрозмовника.

— Нє. Тільки інститут закончив. Народної освіти. Я вчитель української мови.

— Чого-чого учитель? — здивовано звів брови Степан.

— Мови. Української. — Він знову запхав до рота чималий кавалок булки і заходився жувати, не припиняючи говорити, від чого за кожним словом у роті щось квакало, немов у жаби. — Але мене сюди прислали по комсомольській лінії. Ну і піонерів треба під шефство брати. Общественна робота з молодью.

Святославові було незручно перед гімназійним другом за такого родича, проте водночас самого тягнуло на сміх, тому, аби стримати емоцію, він підпер підборіддя рукою.

— Це щось на кшталт заступника вчителя?

— Заступник? — перепитав Павло здивовано. — У наших вчителів не буває заступників. Я буду організовувати комсомольські та піонерські ячейки. Ну, змагання там всякі. Воєнне діло вивчать.

— Це як у нас «Пласт»?

— Нє, «Пласт» — це у поляків. А у нас на Україні — піонери і комсомол. — І він знову взявся до булки.

Хлопці перезирнулися.

— «Пласт» — це українська організація, — обережно зауважив Святослав. — Це «Гарцеж» — польський.

— Ти про польський «Пласт» ліпше нікому не кажи, — помітно стримуючи погрозливі інтонації, порадив Степан. — Бо набити можуть.

— Ну нехай, нехай український… Чого ви? — з повним ротом примирливо пробубонів комсорг. — Український, але буржуазний. А наш комсомол — пролетарський.

Святослав попід столом торкнувся коліна свого приятеля, намагаючись у такий спосіб запобігти сварці. Він і сам не встигав дивуватись якійсь дикій наївності свого комсомольського родича.

Гість зі сходу з’явився у родині два тижні тому — просто постукав у двері і зайшов. Він привіз вітання від тітки у других, сестри Святославової мами. До прибулого у родині поставилися, як до свого — виділили помешкання і запрошували до столу. Павло виявився добрим хлопцем, проте погані звички, які демонстрував із першої хвилини, різко розділили сім’ю у ставленні до нього.

Софія, вихована у порядній львівській родині, намагалася відсісти на протилежний бік обіднього столу, щоб триматися якнайдалі від широко розставлених Павлових ліктів — під час їжі хлопець нахилявся вперед, немов збирався вхопити ротом просто з тарілки, а ложкою та виделкою вправлявся із таким брязкотом, що усі за столом здригалися, побоюючись, що посуд не витримає та розколеться. Позаочі Софія називала таку поведінку правдивим свинством.

Святославова ж мати навпаки — всіляко захищала небожа і виправдовувала: ну звідки ж сільському хлопцеві було набратися пристойних манер? Тим більше у більшовицькому Харкові. Там же порядних людей зроду-віку не було! Сама родом зі Слобожанщини, вона не могла пробачити східній столиці, що та першою з усієї України зійшла на комуністичні пси.

Святослав же лишався до прибульця нейтральним, як це й годиться чоловікові. Частенько спілкувався на різноманітні побутові теми, але на відвертість не викликав і сам тримав дистанцію.

— Так ти ж сам ніби не з пролетарів? — якось напівжартома зауважив він. — Ти ж із селян.

— З трудового селянства, — завчено, однак чомусь напружено відповів Павло. — Після рабфаку тримаю пролетарську позицію.

— Але все одно, батьки ж у селі? — підхопив охочий до суперечок Степан.

— Померли батьки, — глухо відповів хлопець. — З голоду померли. У тридцять третьому.

— Перепрошую, — Степанові довелося опустити очі.

Саме через це Святославова мати так жаліла небожа. Осиротів він уже в місті, куди батько відправив його, купивши направлення до рабфаку у секретаря сільради за дві пухові подушки та перину. Саме це врятувало хлопця від страшної смерті. Щоправда лише його самого. Село вимерло до ноги, а разом з ним батьки та молодші сестра з двома братами.