Брати Капранови - Забудь-річка

– Є, — раптом сказала Уляна.

— Це вже цікаво! І хто він?

— Леон-кілер.

Новий кур’єр з’явився на фірмі минулого тижня і справив на всіх приємне враження. Ще б пак — не бомжуватий пенсіонер, який шукає підробітку, користуючись своїм безкоштовним проїздом, не сопливий студент, з якого нема що спитати. А цілком пристойний, сивий з борідкою дядько, скромно, проте охайно вдягнений. Здатний виконати завдання складніші за «відвези-передай».

Робота кур’єра — це поєднання великої відповідальності із малою зарплатнею, тому знайти людину, яка б могла об’єднувати в собі обидві ці чесноти — ой як непросто. Наприклад, останній, якого вигнали за втрату документів, скиглив, що забувся їх у маминій квартирі. На пропозицію поїхати до маминої квартири і забрати, починав рюмсати та пояснювати, що не має ключів, бо мама йому їх не дає. Ну а коли просили потелефонувати мамі, заходився слізьми і репетував, що мама три роки тому поїхала до Португалії, кинула його самого, і тепер він вимушений тинятися по кутках. І така маячня по колу. Улянина колега Ларунда, яка власне і постраждала від втрати, тільки руками розводила і казала, що таких ідіотів не зустрічала навіть під час роботи у кримінальному розшуку.

Новий же працівник ретельно виконував усі завдання, завжди перепитував про важливість кожного, і якщо не встигав чогось протягом дня, обов’язково телефонував до офісу та попереджав про це. Фасоном борідки та формою вилиць він невловимо нагадував французького актора Жана Рено, тому й прізвисько отримав відповідне: Леон-кілер.

Єдина дивакуватість, що її помітили колеги за новим співробітником — це постійні торби в руках. Адвокати мають справи з паперами, тому максимум навантаження для кур’єра — це тека з документами. А тут — целофанові кульки, набиті чимось досить об’ємним, по одному в кожній руці. Уляна, коли вперше зустріла його на вулиці з цим вантажем, подумала, що начальник використовує новачка для якихось персональних послуг — родині чи коханці — тому не звернула особливої уваги. Але коли за кілька днів побачила його з тими ж таки кульками, дуже здивувалася.

Виявляється, Леон-кілер скрізь ходив з торбами — коли заходив до офісу, залишав їх біля секретаря, а виходячи на вулицю, завжди тримав при собі.

— Ти бачила? — перепитала Уляна в Ларунди, але та була під таким враженням від попередніх розповідей про маму з Португалії, що тільки рукою махнула:

— Та яка різниця? Аби документи не губив.

Опинившись з ним одного разу в ліфті, Уляна скористалася нагодою запитати, бо кульки займали досить багато місця.

— Речі, — коротко відповів Кілер, немовби це слово усе пояснювало. Добре вихована Уляна мусила перевести розмову на іншу тему, і не даремно, бо в результаті довідалася про нового працівника багато цікавого: наприклад те, що він має вищу технічну освіту, в радянські часи працював на секретному заводі. Саме цим, певно, і пояснювалася його підвищена притомність при виконанні своїх теперішніх обов’язків.

— Ну а що, — припустила Катька після того, як Уляна закінчила свою розповідь, — інженери зараз нікому не потрібні, бо рулять юристи та економісти. Крім того — вік. Куди йому дітися? От і пішов у кур’єри.

— Як каже мій чоловік, кожен має свої скелети у шафі, — зауважила Черешенька.

Уляна засміялася:

— Ну так, всі мають у шафах, а цей — у кульках. Носить свої скелети з собою. До речі, твій чоловік якраз по скелетах спеціалізується. Може, він знає, що це може бути?

— Ти ж кажеш, що він на секретному заводі працював? Може, це якась військова таємниця? Секретна зброя? — приєдналася гостра на язик Катька.

— Ой, дівчата, чоловік каже, що ніяких військових таємниць у совка насправді не було, що вони все крали у американців. А всіх дурили, що мають якісь страшні ракети. Каже, після війни почали усім розповідати, що росіяни радіо придумали, і паровоз, і рентген. А насправді це Сталін хотів прикрити викрадання технологій.

Вона долила усім лікеру, не дуже апетитного на вигляд, але смачного та духмяного.

— Смішно, — сказала Катька. — Леон-кілер з двома кульками у руках. А може він і справді кілер? У нього там пістолет і фікус. І Улянка буде його Матильдою.

— А може він бомжує? — припустила Віка. — У бомжів завжди кульки з собою.

— Та наче ні. У нього навіть дружина є.

— Дружина? — Катька розчаровано витягла губи. — Значить не бути тобі Матильдою. Такий шанс…

— Це точно.

І тут телефон в Уляниній сумці заспівав « Лібер-танго», що означало дзвоник від невідомого абонента. Вона знехотя простягнула руку і натисла кнопку: