Брати Капранови - Забудь-річка

Отже в хаті ніколи не було чоловіків. Світ її дитинства, як палац турецького султана у Стамбулі, поділявся на дві половини — загальну і жіночу. Причому загальна частина належала всім — і чоловікам, і жінкам, а на жіночу половину чоловікам було зась. Уляна в дитинстві частенько міркувала над цими питаннями. От наприклад, навіщо взагалі потрібні чоловіки? Якщо й без них можна жити. Оно, сусідка, наприклад, має чоловіка, і що? Приходить додому п’яний, вона його лупцює, а потім зранку жаліє, компреси прикладає. Він запитує: «Де я вчора був? Звідки ці синці?». А вона: «Бідолашний мій!». Оце воно і є, родинне щастя?

Однокласники мали батьків — не всі, але мали, і що воно їм давало? У одного батько постійно на рибалці пропадає, у другого — в гаражі біля машини, у третього п’є, як не в себе, і коли приходить з якоїсь потреби до школи, від нього такий дух, що прибиральниці відвертаються.

Ні, ну звісно, кохання і секс. Це — щось особливе, таємне, глибоке, як вир, таке, що забиває памороки іноді від самої думки, від погляду. Але це коли ідеться про ровесників, про молодих людей. А як можна уявити собі секс з рибалкою, від якого тхне рибою і який руками копає хробаків, а іноді — Уляна сама це бачила — й відкушує від них зайві шматки, коли насаджує на гачок? І з таким цілуватися? Бр-р-р-р-р. Або з тим, що постійно у машинному мастилі, чи з алкоголіком. Який може бути секс з алкоголіком, скажіть, будь ласка?

«На безлюдді й Хома — чоловік», — любила казати бабуся. Але Уляні завжди кортіло уточнити: якщо це так, то чому ти після того, як пропав дід, не обрала собі якогось Хому? Філософські узагальнення завжди пасують до чужого життя, і ніколи до свого.

Згодом, вже у Києві, Уляна постійно приглядалася до знайомих і не дуже знайомих подружніх пар, ба навіть до парочок у метро чи у крамницях. І завжди дивувалася — іде така гарна жінка, і все у неї як слід: і зачіска, і сукня, і ніжки такі, що очей не відведеш, і нафарбована — ну просто модель з журналу, — і ця модель тримається за бомжуватого забрьоху, штани обвисли на заду, волосся сторчма, спина гаком, руки брудні, засунуті в кишені, а то й тримають пляшку пива. І головне — у неї очі світяться від пихи, мовляв, ось він, мій, справжній, індивідуальний, персональний чоловік! Їй-бо, дивитися соромно. Типова, до речі, ситуація. Та й далеко не треба ходити за прикладами — оно Черешенька, яка класна феміна, все при ній: і очі, і цицьки, і як дупою поведе, навіть жінки облизуються. А Вікінг? Невеличкий, череватий, краватка на бік, окуляри, лисуватий, губи розвісив. Ну хіба він їй пара? Та й якщо подивитися навкруги — де ви знайдете чоловіка, який би був гідною парою українській жінці? Ввімкніть телевізор — той лисий, той пузатий, той каже сам не знати що. І в кожного — дружина, і в кожного коханка. Куди ж вони дивляться?

А безкінечні сварки, скандали на порожньому місці? Це і є родинне життя? Черешенька розповідала, що коли ідеться про якусь серйозну тему, вимушена попереджати: «Будь ласка, поговори зі мною, як з чужою жінкою». Бо якщо розмовляєш зі своєю, значить на кожне слово буде «ти завжди так», «вічно ти», «ти знову починаєш» і т. д. Оце задля того люди обмежують свою свободу? Щоб мати з ким сваритися? Тим паче, що більшість чоловіків навіть сварки довго не витримує і тікає від жінки в гараж. Зазирніть із цікавості до будь-якого гаражного кооперативу — там справжня чоловіча діаспора. Там вони розмовляють про своє, п’ють, грають у карти чи доміно, а то й просто стоять, чухаючи яйця. Там під залізними боксами викопано ями буцімто для того, щоб підвіску ремонтувати — а дзуськи, у цих ямах зроблено підземні кімнати, мало не палаци із телевізорами, канапами, трохи не килимами на стінах. А для чого? Хіба усього цього вдома немає? Є. Але вдома — жінка. А жінку український чоловік витримати не може. Тікає. То навіщо тоді шукати собі чоловіка? Щоб утік у гараж? Чи на рибалку? А деякі на роботі сидять цілодобово — гадаєте, гроші заробляють? Ні, від дружин ховаються.

Втіленням справжнього чоловіка для Уляни з дитинства був шкільний воєнрук. Відставний моряк, завжди у напрасованій світлій мічманці з орденськими планками, у чорних зі стрілочками штанах, начищених до блиску туфлях, які бабуся по-галицьки називала мештами. Бабуся була дочкою військового і мала слабкість до людей у формі, тому воєнрук часто ставав темою для домашніх обговорень. Офіцерів в Очакові не бракувало, але одне діло — мічман на велосипеді у запилюженому кітелі і з прищепкою для білизни на холоші, щоб ланцюг не зажував, а інше — вчитель у школі, який завжди, немов на сцені.