Брати Капранови - Забудь-річка

— Як пройшов суд?

— Та, — махнула рукою Уляна, — хіба це суд? Пародія, — і додала без паузи. — Слухай, не будь такою скотиною. Скажи, куди ми їдемо і що це все означає.

— Сюрприз, — знову посміхнувся він. — За двадцять хвилин побачиш.

— А якщо не доживу? Якщо помру від цікавості?

— Не помреш. Подумай про щось інше. Наприклад, про машини, які їдуть поруч, і які ти підрізаєш.

— Тьху! — Уляна натисла аварійку, вибачаючись, і справді зосередилася на дорожньому рухові, який останнім часом став просто нестерпним.

Проте, що далі від центру, то машин ставало менше.

— Тут ліворуч, — сказав він, коли проминули телевежу, а трохи згодом. — Праворуч. І десь тут паркуйся.

Вони зупинилися біля висотного будинку, який стояв неподалік парку із сакральним для кожного киянина рестораном «Дубки». Судячи зі стану майданчика, будівництво закінчилося зовсім нещодавно. Уляна роздивлялася усе це з-поза керма, а він тим часом вибрався з машини і галантно відчинив водійські дверцята.

— Ми ідемо в гості? Чому ти зразу не сказав? — запитала вона.

Степан якось непевно розвів руками. Вона витягла з-поза сидіння туфлі на підборах і, тримаючись за машину, перевзула човганці, в яких їздила за кермом.

— Може, і квіти не мені?

— Тобі, — запевнив він.

Вона поправила волосся, а потім обсмикнула пальто на стегнах.

— Ну?

— Ходім, — запропонував він їй руку, вільну від пакунка.

І вони пішли до під’їзду.

— Тут твої родичі живуть? — запитала вона, поки чекали на ліфт.

— Майже, — знову ухилився він від прямої відповіді. Ця таємничість вже дратувала не по-дитячому.

— Бо якщо ти хочеш мене з кимось познайомити, то треба було попередити, щоб я…

Новенький ліфт тихо і ґречно розчинив дверцята.

— Щоб я підготувалася.

— Як?

— Зачіску зробила.

Він нахилився і поцілував її над вухом:

— Все одно я її розлохмачу.

— Та ну тебе!

В ліфті Степан натиснув кнопку восьмого поверху і на мить тіло поважчало, зриваючись вгору.

Уляна вже просто місця не знаходила від нетерплячки та обурення — давно ніхто не поводився з нею, як з малою дитиною. Ну нічого, зараз він отримає своє.

На майданчику Степан видобув з кишені ключі і відкрив двері в кінці коридору.

— Прошу!

Вона зайшла, озираючись у пошуках господарів, і нічого не побачила. Зовсім нічого. Ані людей, ані меблів — голі стіни та голу підлогу, вікна без завіс та лампочки попід стелями замість люстр. Пахне свіжим тиньком і клеєм.

— Це що? — вона розгублено крутила головою.

— Квартира, — сказав він удавано буденно.

Серце в грудях раптом почало калатати дзвоном.

– І хто тут живе? — вона боялася здогадатися, що відбувається, бо не вірила, що це насправді.

— Ми, — сказав він ще буденніше і поставив пакунок біля стіни.

— Ми?

— Так. Ти, я і Настуня.

Уляна відчула, як всередині щось луснуло, немовби струна, що була натягнутою роками.

— Ти божевільний, — сказала вона.

Але він не був божевільним. Він давно вже замислювався над тим, що треба десь осідати — не вік же морями швендяти. І кілька років тому вирішив купити квартиру у столиці — зароблені гроші дозволяли. А потім підкоригував рішення і вклався у будівництво нової — адже мав на це час і натхнення. Власне, тому й не поспішав шукати роботу — будинок нещодавно добудували, і почався етап облаштування, а це вимагає багато часу і уваги. Не казав — бо хотів зробити сюрприз, і, здається, це вийшло.

— Що вийшло, то вийшло! — вони присіли на підлозі у вітальні, розстеливши замість скатертини кульок з супермаркету, і виставивши на нього вміст — шампанське, цукерки, коньяк, сири, фрукти, — одне слово, все, що необхідно для святкування.

Але перед тим Уляна довго ходила кімнатами, навіщось мацала стіни, немовби перевіряючи на справжність, зачиняла й відчиняла двері та вікна, визирала назовні — у двір та на парк із голими деревами. Вона поводилася, як мала дитина — що там заперечувати. Отже, він цілком мав рацію, коли ставився до неї, як до малої дитини!

Перший келих шампанського, здавалося, потрапив безпосередньо у кров — відчуття було таке, що все тіло наповнилося повітряними бульбашками, які спливали і лускали десь у мозку. Попри брудне скло через вікна кімнату заливало сонячне проміння. Вона сиділа, підібгавши одну ногу та поставивши на коліно іншої, витягнутої на паркеті, пластиковий келих на високій ніжці — і де він тільки такий взяв? — кусала сир брі просто від шматка — тому що про ніж він, звісно, забувся — і почувалася, немов у космосі. Він сидів, підібгавши ноги по-козацькому, і дивився на неї з виглядом чарівника. Пальці опущеної руки обережно торкалися її литки над червоною туфлею, від чого кров починала пінитися ще більше.