Брати Капранови - Забудь-річка

І що ти з ним зробиш? А головне, як поясниш клієнту, що ти його підвела, наобіцяла те, чого не могла зробити, та ще й гроші не повернеш, бо суддя Славко їх вже витратив? Двадцять років тому за такі фокуси суддю Славка вже вивезли б до лісу в багажнику, десять років тому адвоката, що домовлявся, примусили б заплатити зі своїх, а зараз усі тільки руками розвели і зарахували ці гроші як аванс у наступних справах. Клієнти ж теж не вчорашні, живуть у реальному світі, який дедалі більше стає безпридільним.

«Всьо будєт Данбас!», — писали на парканах. «Всьо будєт Данбас», — обіцяли у Верховній Раді. «Всьо будєт Данбас», — розводили руками судді та адвокати.

Уляна психувала і дратувалася від дрібниць, ганяла малу і огризалася на цілком слушні зауваження Степана. Добре йому давати поради, коли сам не працює. Подивилася б на нього, коли б почала розповідати йому щось про курс корабля, лоцію чи що у них там іще буває!

Мистецтво давання хабарів насправді пройшло кілька етапів — спочатку воно таки було мистецтвом, і безперечним маестро тут став син голови Верховного суду, який брав хабарі з обох сторін процесу, обіцяючи через батька владнати справу. Крім того, він був взірцем судової честі, тому що не втручався у процес, однак чесно повертав усю суму стороні, яка програла, залишаючи собі лише гроші переможця. Погодьтеся, що це було справедливо. Згодом хабарі почали використовувати як тонкий хід — підставляли супротивній стороні посередника, який обіцяв усе владнати і давав найвищі гарантії, в результаті чого лінивий або наївний адвокат не надто ретельно готувався до процесу, сподіваючись на домовленість, а коли програвав, то отримував назад всю суму. Однак це теж було кришталево чесно у порівнянні із теперішньою ситуацією, коли суддя міг взяти гроші у цілком виграшній справі, вирішити її рівно навпаки та ще й відморозитися від повернення — і якби ж то випадок зі Славком був єдиний! А фраза «усі докази, надані Позивачем, вважати неналежними» — без переліку, без аргументації, просто усі? А хитрі рішення, де викладалися аргументи однієї сторони, а потім «на підставі цього» виносилося рішення на користь іншої? Уляна часто розмовляла з колегами на цю тему і всі доходили висновку, що скоро професія адвоката буде непотрібною, і треба шукати інші варіанти, тим більше, що юристів сьогодні штампували сотнями й тисячами у будь-якій собачій буді, яка повішала на себе бронзову табличку «Вищий навчальний заклад», і про престиж професії було смішно навіть згадувати.

Стоячи у чергах судових канцелярій, Уляна придивлялася до колег — переважно молодих, показних жінок у модних шмотках та дорогому макіяжі, і відчувала, що всі вони насправді є кур’єрами. Щоправда, кур’єрами кваліфікованими — адже в кожному суді свої порядки, а у документообігу повно нюансів. Проте у будь-якому випадку — це стеля. Вище не стрибнеш. Добре в американських фільмах — там здібний юрист завжди доростає до молодшого партнера, а у нас? Максимум успіху — стати коханкою боса, або ж піти працювати у велику корпорацію, тобто фактично поміняти фах. А життя дорожчає, і дорога до успіху ховається за піщаними горами.

Усе це дратувало, втім, Уляна намагалася тримати емоції в собі, щоб не отруювати життя домашнім — вони тут точно не винні. Хоча, якщо чесно, Степан врешті міг би знайти нормальну роботу. Звісно, вона не збирається лазити до його кишень, але накопичень навіть у моряка не може вистачити на все життя. І потім перед очима завжди стояв приклад очаківських рибалок, які між навігаціями навіть з диванів лінувалися підвестися. Звісно, Степану до цього ще далеко, він щось-таки робить, кудись їздить. До речі, куди?

Так у щоденних клопотах та дрібних рефлексіях минула зима, єдиною розрадою котрої стала подорож на гірськолижний Драгобрат, під час якої несподівано знайшовся італійський слід Степана Шагути.

Синьйорина Б’янка Шагута пристойно володіла англійською і навіть трошки — зовсім трошки — розбирала українські літери. Вона охоче відповідала на листи з батьківщини свого діда Стефано і без упередження сприйняла звістку про те, що там, можливо, мешкають її родичі. Самого діда вже давно поховали на цвинтарі містечка Белларія. Поруч з ним упокоїлася й дружина — сеньйора Вінченца Шагута, спадкоємиця відомого у місті роду. Про діда Стефано Б’янка знала не так вже й мало — і це було дивним, якщо брати до уваги звичайний пофігізм молодих поколінь до питань родоводу.