Брати Капранови - Забудь-річка

Машина і справді стояла внизу, але не місцева вантажівка з будкою, а старий радянський джип з тентом, з тих, що в народі називаються бобиками. З’ясувалося, що Уляна надто швидко бігає — біля машини стояв лише водій, затягуючись цигаркою. Проте за кілька хвилин на спуску показалася вже процесія — Дмитро з медиком тягли за собою залізні ночви із навантаженим на них пацієнтом, а ззаду тупцяв зосереджений Олекса, тримаючи у руках дідові лижні палиці.

Двом досвідченим чоловікам, до яких доєднався ще й шофер, не склало особливих проблем завантажити постраждалого у салон бобика та прилаштувати скуту шиною ногу на сидінні — може, тому, що цього разу він не керував і не намагався їм допомагати. Уляна знайшла собі місце на відкидній сидушці, до якої пролізла через задні двері машини. Слідом за нею заліз і Олекса.

— А ти куди? — здивувалася Уляна.

— З вами, — суворо насупивши брови відповів хлопець. — Ви одна не зможете.

— Та йо! — вигукнув Дмитро знадвору. — Файний леґінь!

Медик зворушено посміхнувся, а шофер з тріском закрив задні розхлябані двері.

— Поїхали! — сказав він, сідаючи за кермо.

— Йой! — відгукнувся Дмитро, займаючи сидіння поруч.

— Як, і ви з нами? — здивувалася Уляна.

— А що я, гірший за того хлопа? — вишкірився інструктор.

Вони розвернулися між кучугурами, практично на місці, на що Улянина водійська душа не могла не зреагувати легкою заздрістю, і рушили донизу, ревучи двигуном, який зараз здебільшого використовувався як засіб гальмування на крутих спусках. Георгій Олександрович досить швидко влаштувався більш-менш комфортно, щоб навіть за таких надзвичайних обставин віддатися своїй улюбленій справі — балаканині.

— А як ви тут ставитеся до нашої київської двічі судимої влади? — спитав він, ледь виїхали з села.

Чоловіки перезирнулися.

— До тамтого вашого презика? — уточнив шофер і гмукнув.

— Нашого з вами презика, — уточнив старий.

З передніх сидінь почувся дружний сміх.

— Я вам таке скажу, — обернувся водій. — Ми йго не обирали. Скіко я без вашого презика жив, то стіко й далі житиму. То не є мій презик. Ви там у Києві донецького собі взєли, то й майте собі спокій. А я роботу завше собі знайду.

Нічого собі робота, подумала Уляна, їздити такими дорогами. Щоправда зараз, на спуску, машину так не кидало — а може, це тому, що вона була меншою по висоті за ту, що везла їх вгору.

— Бо я крановщик-висотник, — вів далі водій. — У Москві працював на тамтих кранах, що висота більша триста метрів. Мене господарі залишитися просили, квартиру давали.

— Чого ж не залишився? — спитав Георгій Олександрович, що міцно обійняв спинку сидіння, і відчував від цього додаткову впевненість.

— Знак мені був. Страхівку не застібнув і мало не зірвався додолу. Рукою тіко такво зачепився. То мені воно так показало, що все вже. Наступного разу того вже не буде. То я взяв у кума цю машину і трохи побуду біля жінки, бо вна вже одвикла, як я весь час по стройках тамтих.

— А якщо в Москві вже не працюєте, виходить, що все-таки це і ваш президент? — зачепився за відповідь песиміст-нешістдесятник.

— Та ну, скажете.

— Ну а чого ж тоді в Ясіні бігморда з ним висить?

— Та де?

— Як це де? На стоянці. З Новим роком вас вітає.

Дмитро кивнув, мовби на підтвердження.

— Тамтой? — уточнив водій. — Так його вартують. Як один дітвак кинув був грудкою, так одразу міліція тамта приїхала, батька забрали, дітвака того. Ледь відкупився.

— От бачите, — здавалося Георгій Олександрович навіть зрадів цій інформації. — У Чернігові його фарбою закидали, у Запоріжжі, де там іще? Практично скрізь. А у вас — чистесенький.

Заперечити щось на це було важко, але водій не здавався:

— Так а що він мені зробив, той Яник?

Старий примружився:

— Ну, може ще й не зробив, але може зробити.

— А на що він годен? Я — фіть, і тойво. Це він у вас тамто, у Києві може щось зробити, а мені він ніц не зробит.

Уляну відверто дратувала місцева манера казати про Київ, ніби про якусь зовсім іншу країну. Георгію Олександровичу, здається це теж було не до смаку.

— Але ж країна у нас із вами одна.

— Знаєте, — озвався раптом інструктор Дмитро. — У нас тут усякі країни були. Старі люде розповідают, що найліпше було за чехів, бо вни і жити давали, і в наші справи не лізли. А як угорці прийшли, то почали людей неволити. То люде, хто пішов до лісу, а хто навчилися жити по-своєму. Ми — по-своєму, а вони — по-своєму. І за комуністів так жили, і зара жиємо. Ту кожен другий за кордоном працю має і родині гроші шле. Нам та держава ніц не робит, ми самі собі порадкуємо.