Брати Капранови - Забудь-річка

— Настуні компанія буде, — зауважила Уляна задоволено.

— Зачекай. Може, вони не в наш готель.

— У наш. Я все дізналася, як машину орендувала.

— Ну ти даєш! — Степан завжди дивувався її організаційним здібностям, а насправді що тут такого? Це чоловіки краще сто кілометрів проїдуть, аніж щось запитають, а для жінок спілкування — цілком природній процес.

Компанія тим часом вивантажувала речі, і у цій справі найбільше шуму і найменше користі було від опецькуватого дядька, який, проте, поводився як глава сімейства.

— Де наш транспорт? — голосно запитав він, коли попри цінні вказівки родині вдалося успішно завершити розвантаження.

— Та йо. Он-де вузик! — махнув рукою водій.

— Вузик! — чомусь обурено повторив голова сімейства. — Вони називають це вузик. А між іншим вузик — це просто вантажівка. А тут я бачу, зовсім не просту вантажівку. Тут я бачу пасажирську модифікацію знаменитого шишарика — радянського ГАЗ шістдесят шість.

– І тобі буде компанія, — стиха пирснула Уляна.

— Подивимося, — філософськи зауважив Степан.

Вони взялися за клумаки та разом з новоприбулими посунули до вказаного шофером «вузика». Штурм вузької та незручної драбини до кузова став серйозним випробуванням для старшої частини великого сімейства. І якщо жінці вистачило допомоги хлопця, щоб вибратися на високий перший щабель, то голова родини своїми цінними вказівками та схильністю до непередбачуваних рухів, надовго заблокував вхід. Довелося вже й Степанові приєднатися до процесу, і всупереч несвідомому але впертому шкідництву з боку старого, просто-таки силоміць запхати його всередину.

Далі чоловіки завантажили валізи, клумаки та чохли зі спорядженням, не розбираючи, де чиє — на місці буде видно, ну а посадка найлегших у компанії — жінок та дітей — минула й зовсім гладко.

— Дякую, молодий чоловіче! — голова сімейства простягнув Степанові руку і ґречно підвівся з сидіння, але тут-таки завалився назад, бо машина рушила.

Степан все ж таки зловив долоню старого та відрекомендувався.

— Георгій Олександрович, — у свою чергу відгукнувся той. — Це мій син Анатолій з дружиною Світланою та сином, а моїм відповідно онуком, Олексою. А це моя дружина.

— Наталя, — посміхнулася жінка.

Степан також відрекомендував своїх супутників.

— Вперше туди? — запитав він ввічливо.

— Ми — так, — підтвердив старий. — Толя зі Светою вже років п’ять їздять. П’ять? — розвернувся він до сина.

— Так.

— А цього року взяли нас із собою.

— Там гарно дуже, — пояснила Світлана, але її фраза потонула у дружному жіночому зойку, бо машина так різко перехнябилася, що, здавалось, ось-ось завалиться набік.

Уляна визирнула крізь віконце і рефлекторно притиснула Настуню до себе, бо жодної дороги не побачила, а лише гірську річку, яка в’юнилася між каміння і криги, та урвище під самими колесами. Героїчним зусиллями вона зупинила в собі хвилю переляку і обережно поцікавилася:

— А ми не перекинемося?

— У жодному разі! — урочисто проголосив Георгій Олександрович. — Ця машина унікально збалансована за центром ваги. Вона навіть була на озброєнні десанту, бо при скиданні з парашутом завжди ставала на чотири колеса.

Тут всюдихід знову хитнуло, і всі вимушено вхопилися хто за що.

— Скидання з парашутом не бачив. Бачив як шишарик по самі мости у піску вигрібає на бархан. Але кабіна розташована над колесами, — зауважив Степан. — Коли наїде на міну, тих, хто в кабіні, доводиться збирати по частинах.

— Ви служили в Афганістані, — діагностував голова сімейства.

— Поруч, — відгукнувся Степан. — Але там теж були міни.

— Ну, у нас тут мін, дякувати Богу, нема. А от переваги цієї легенди радянського автопрому нам зараз дуже і дуже стають у нагоді.

Неначе почувши ці слова, машина зупинилася і почала здавати назад, з’їжджаючи схилом і знову небезпечно перехняблюючись. За кілька секунд з-за рогу з’явився величезний лісовоз, що рухався назустріч.

— Мамо! — сказала Уляна. — Якби я знала, що тут так страшно, ні за які гроші сюди б не попхалася.

– І я, скільки разів сюди їздила, все одно не можу звикнути, — підтримала молодша жінка, яку голова відрекомендував як Світлану.

Старша лише голосно зітхнула.

Чоловіки, як завжди у подібних ситуаціях, переможно посміхалися, немовби сам факт того, що комусь поруч лячно, додавав їм певності у собі. А Настуня на диво спокійно переживала пригоду — примостилася біля віконця і роззиралася навкруги. Для неї це було чимось на зразок каруселей.