Брати Капранови - Забудь-річка

Ні, цього просто не могло бути. Хоча чому? Степан міг піти у ліс, міг воювати тут, біля рідного села, і міг потрапити саме до цієї хати. Він був неголений, блідий, завітрений — але це був справжній Степан.

Степан Шагута лежав на підлозі і дивився на Степана Шагуту, а той у свою чергу уважно роззирався по кімнаті, рахуючи людей.

За мить з-за його спини виринуло ще два обличчя, таких самих блідих і зарослих.

— Сплять? — неголосно уточнив один.

— Сплять, — підтвердив Степан Шагута.

— Тоді добраніч добрим людям, — сказав той, що ззаду.

І Степан Шагута повторив:

— Добраніч.

За цими словами двері зачинилися і видіння зникло.

Степан заціпенів на підлозі, не в змозі прийти до тями. Що це було? Примара а чи неймовірний збіг обставин? І що тепер робити? Бігти слідом, розпитувати? Це неможливо, бо пристрелять, не розбираючись. А якщо вже почнеться стрілянина, зрозуміло, що під неї потраплять усі — і решта бійців, і гостинна господиня. А раптом це не Шагута? Раптом помилився, бо війна усіх міняє?

Степан лежав на підлозі, побоюючись навіть пальцем поворухнути, щоб не видати своїх емоцій. А серце калатало так, що, здавалося, хата ось-ось затруситься.

Що ж це? Що ж відбувається? Невже таке можливо?

На вулиці почулося коняче форкання, зашурхотіли колеса підводи, знову залунали голоси.

Командир відділення, як і решта бійців, лежали тихо, без руху, ніхто не озвався жодним словом, і лише Петров голосно сопів уві сні.

Так само тихо вони лежали, коли підвода виїхала з подвір’я і голоси на вулиці віддалилися.

Так само тихо лежали й решту ночі, і на ранок жодним словом не згадали нічних гостей — немовби й не було їх, немовби це був лише колективний сон, навіяний розповідями політрука про кровожерливих зрадників-бандерівців, які стріляють у спину з-поза кожного тутешнього дерева.

Сказати чесно, Уляні як дитині Півдня ніколи на думку не спадало приєднатися до когорти киян, що під час зимових свят подаються до Карпат, аби отримати сумнівне задоволення від спуску із заледенілих гір на неслухняних лижвах, або ще страшніше — дошці-сноуборді. Вона бачила, звісно, сотні цих навіжених з чохлами і баулами напереваги, з шоломами і окулярами на головах, радісно збуджених дорогою туди і стомлених та обвітрених під час повернення, нерідко накульгуючих, або прикрашених гіпсами чи лангетами, з милицями, ба навіть на візках.

Однак Степан сказав:

— Як це ми не поїдемо? Треба ж хоч дитину на лижви поставити, якщо вже ти така дрімуча.

І вони поїхали.

Уляна щиро не розуміла лижв. Прив’язувати до ніг якісь дошки, та ще й такі незграбні, що заважають вільно рухатися — це було поза межами. У рідному Очакові вона й ласти під час купань ніколи не надівала, навіть у ті кілька сезонів, коли це раптом стало модним. Степан же, почувши таке пояснення, сміявся до сліз, а потім нещадно кпинив за кожної можливості. Сам він із лижвами неначе народився — справжній сибіряк. Розповідав, як першим у школі засвоїв ковзанярський хід, новинку, якою підкорив у вісімдесяті уболівальників знаменитий швед — Гунде Сван. Як завдяки цим навичкам дуже швидко став і на гірські лижви, бо для них асинхронна робота ніг — головне. А ще, як ходив цілиною у тайзі на широких туристичних лижвах, бо лишень у туризмі, ну ще й на полюванні лижви зберегли своє первинне призначення — не дати людині провалитися у сніг.

— Ти навіть не уявляєш собі, що таке піти у тайгу. Особливо коли надійна компанія, без нитиків і дівчат. Там повітря таке прозоре, що фокусує сонце, як лінза. А якщо без дівчат, можна наметів не брати, тільки спальники, ну там, казан, миска, чайник. І все. Ідеш собі, кайфуєш.

— А продукти? — дивувалася Уляна.

— А які у тайгу продукти? Тільки пельмені. Вони ж морожені, так їх у торбинку склав і ззаду — на рюкзак, щоб там торохкотіли. Ну, ще чай там, цукор. Все.

— Скільки ж це треба пельменів?

— Ну, рахуй. Такому, як я був, хлопцю — сорок штук на добу. Можна тридцять п’ять. На два прийоми. У казані снігу натопив, пельмені зварив. Гарячий бульйон сьорбаєш — це тобі перше, пельменями заїдаєш — друге. Красота!

— А компот? — стандартно пожартувала Уляна.

— А замість компоту — чай. Знаєш, як в Сибіру кажуть? Чай не пйош, откуда сила? Випив чай, совсєм ослаб.

— Жах.

— Що — жах?

— Рахувати, скільки з’їв пельменів. Обіцяй, що не будеш рахувати скільки я з’їла, — попрохала вона.

— В Україні пельмені не вміють робити, — раптом з ноткою зверхності констатував Степан.