Брати Капранови - Забудь-річка

Всі заворушилися, дістаючи з мішків скромну солдатську їжу. В двері зазирнула господиня, яка вирішила раптом пригостити хлопців чим Бог послав — хоч би й просто вареною бульбою, яка вже точно краща, ніж постійні іржаві оселедці.

Миска з картоплею на столі одразу додала настрою, і в кімнаті, просмерділій немитими чоловічими тілами та махоркою, немовби оселився живий дух.

Подякували господині, і вона пішла, не збираючись залишатися у компанії чужих чоловіків — а може, чула обговорення госпітальних пригод. Усі розмістилися побіля столу і хапали гарячу картоплю шерехатими, нечутливими вже до болю руками. Розмова урвалася — кожен плямкав та сопів. Війна — це велика чоловіча робота, а робітників треба добре годувати. Шкода лише, що командування цього не розуміє, от і змушує солдата полювати на все, що погано лежить чи бігає — курей, зайців, льохи та клуні. За це його карають, засилають у штрафники чи просто б’ють у зуби, а він знову і знову полює на їжу, бо закони природи вищі за радянський закон.

Коли першу хвилю голоду було вгамовано, сержант, як і годиться командиру, проявив організаційні здібності:

— Шагута, ти ж наче з етіх крайов?

— Так точно.

— Так давай, скажи по-свойськи хазяйкє, щоб чаю нам согрєла. А може, чего крєпшого в нейо достанєш?

Степан мовчки підвівся і вийшов у сіни. З кухні, де мешкала господиня, поки в її хаті порядкували військові, вибивалося світло. Постукавши, зайшов всередину.

— Перепрошую, пані.

— Прошу, — сказала жінка, обертаючись від печі, а потім перепитала. — То пан, неначе, з Галичини?

— Ні, — невідомо нащо збрехав Степан і аби не занурюватися у подробиці, одразу попрохав. — Чи не були б ви такі люб’язні зварити нам води на чай?

— Звісно, — охоче погодилася господиня. — А говорите так, наче з наших країв.

Степан несміливо потоптався на місці, і все-таки наважився:

— А ви не чули, у Пліхові все гаразд?

— Та який то гаразд! — здивувалася жінка. — Вуйна ж.

Степан зніяковів. І справді, бовкнув дурницю.

— Тобто я хотів спитати, чи не було там якогось… ну, чогось такого страшного?

Господиня подивилася з нерозумінням:

— Та куди вже страшніше, коли люде одне одного вбивають. Чули сь про Гурби, що на Здолбунівщині? Там усіх людей побили. Хай Бог од того милує!

Степан зрозумів, що не зможе запитати прямо, а без цього розмова виходила якоюсь ідіотською. Тому просто сказав:

— Дякую, — і обернувся до виходу.

— Пане жовніре, — раптом озвалася господиня. — Пане жовніре!

Він обернувся.

— Пан, я бачу, до чогось у нас тут має цікавість. Не хочете, то не кажіт. Але послухайте сь мене. У вас же з німцями вуйна? То так?

— Так, — відповів Степан, не дуже розуміючи, куди вона хилить.

— То є ще єнші люди, які так само з німцями воюють. Нащо вам вуйна поміж собов?

— Ви про що?

— Про хлопів, що у лісі. Нічних. Як вони зайдут раптом до села, то вас не зачеплят. То й ви їх не чіпайте. Нащо воно вам?

Вона дивилася на Шагуту відкритим, чистим поглядом, без тіні лукавства, як дивляться гарні учні на вчителя у класі. Це не було прохання, ані запитання, а просто інформація, яка на війні часто важить цілого життя.

Степан помовчав, вбираючи у себе почуте, і врешті зважився:

— То з таким краще до сержанта нашого.

— То прошу пана якось йму про то повідомити.

Хлопець похитав головою:

— Перепрошую, та ліпше пані якось сама. Жінкам більше віри. Перепрошую.

Степан повернувся до кімнати і сів на вільне місце. Він чудово зрозумів, про що вела господиня. Одразу згадалися лейтенантові слова «нам воювати з німцями, а не з вашим братом-хохлом», і оця раптова операція, на яку відправили взвод, однак небезпека викликати підозру у зв’язках із бандерівцями перемогла. Звісно, тут можливий бій, але цього діла було й буде доволі, кулі можна уникнути, якщо маєш трохи щастя, а от якщо потрапиш на олівець до начальства… Ні, з його біографією це гірше за будь-який бій.

Розмова за столом відновилася — бо ж ситі чоловіки схильні до філософії.

Сержант повчав молодого, розповідаючи про розвідку боєм.

— Так ето ж атака, нє? — не розумів той.

— Нє-е-е! Бо када ідьош в атаку, то сначала артилерія давить усе шо там в окопах. Но як подавиш, якшо стрілять в бєлий свєт? Сначала розвєдка боєм, шоб побачить, куда стрілять. Пойняв?

— Ага.

— Потому, — вів далі сержант, — за розвєдку боєм дають больше наград. Живим останешся — може, й медаль получиш.

— А я мог получить медаль, але сам її віддав, — підключився до розмови невгамовний Прокопенко.