Давид Гроссман - З ким би побігати

Тамар дочекалася, поки якомусь везунчику не привалила велика честь наділити Пейсаха куривом і той жадібно не всмоктав першу порцію диму. Тоді вона встала, голосно сказала Шелі, що лише на хвильку до туалету і хай не прибирають її тарілку, вийшла з їдальні і рвонула що є сили.

Коридор був порожній. Єдина лампочка, що звисала на шнурі, розгойдувала на стінах тіні. Тамар повернула ручку, впевнена, що двері замкнуті. Уся ця затія була божевільною і безнадійною грою.

Двері відчинилися.

У Пейсаховому кабінеті було темно. Тамар пробиралася напомацки. Обійшла один стілець, наштовхнулася на другий, знайшла нарешті стіл. На нього, на щастя, падала смужка місячного світла. Вона висунула верхню шухляду. Теки й папери були навалені безладними купами, але Тамар знала, що шукає — червоний записник. До цього вечора вона жодного разу не бачила Пейсаха без червоного записника. Вона швидко перебирала вміст шухляди, намагаючись по можливості не порушувати первозданності хаосу. Записника не було. А ти як думала? Він напевно тримає його в потайній кишені, де-небудь у трусах. Тамар потягла до себе другу шухляду. Старі клясери, зошити, пачки паркувальних талонів з різних міст.

У коридорі почулися голоси. Хтось прямував до дверей. Аж двоє! Кроки були швидкими. Тамар пригнулася, спробувавши сховатися за столом. Боже, подумала вона, хоч я в тебе й не вірю, і хай Тео скільки завгодно дражниться, що у страшну хвилину я все ж таки звернулася до тебе, Боже, благаю тебе, зроби так, щоб вони сюди не зайшли!

— Ось побачиш, кінець кінцем я його вламаю продати. — Вона впізнала Шишако. — Таке охеренне аудіо — якраз для моєї тачки.

— Накинь штуку — падлою буду, продасть, — відповів другий, незнайомий голос. — Ніде не дінеться — продасть. Факт, продасть!

Кроки почали віддалятися.

Тамар ще трішки почекала, паралізована жахом. Погляд її наткнувся на замок, що висів на нижній шухляді. А то як же! Тому він і не взяв із собою записника. Тамар потягнула шухляду, ні на що не сподіваючись. І не повірила своїм очам: уперше в житті успіх був на її боці.

Записник лежав там, червоний і пухкий, з пошкрябаною і заяложеною Пейсаховими пальцями обкладинкою.

Спочатку вона нічого не розуміла. Сторінки були густо списані стовпцями й рядками, скороченнями, іменами й цифрами. І все мініатюрнішим почерком, що особливо контрастував з розмірами лапи, яка виводила ці літери. Тамар присунулася до вікна, намагаючись уловити хоч крихту світла. Погляд ковзав по рядках, і обличчя її витягувалося: ці карлючки були надзвичайно схожі на шифр, але у неї просто немає часу, щоб розбиратися з ним. Тамар примружилась, зібралася з думками. Розплющивши очі, виявила, що рядки — назви міст, а стовпці — дати виступів. Рядки і стовпці утворювали сітку. Кров пульсувала у скронях, на шиї і навіть десь усередині очей. Тамар пошукала стовпець із сьогоднішньою датою. Знайшла, потім відшукала перетин із рядком «Тель-Авів», і в тій клітинці, де вони перетиналися, знайшла своє ім’я. Скорочення стали зрозумілі: «ПД» означало площу Дізенгоф, де вона виступала сьогодні вранці, а «СД» — Центр Сюзан Далаль.

Записник тремтів у неї в руках. Тамар постаралася забути все, що було по той бік дверей, усіх, хто міг зайти до цієї кімнати. Тільки зараз вона змогла оцінити сміливість Шая, який наважився зателефонувати звідси. Чи глибину його відчаю. Це трапилося о десятій вечора, і батьків не було вдома, а вона мало не зомліла, почувши його після такої довгої відсутності. Він говорив приглушеним голосом, ледь стримуючи істерику. Розповів про якусь аварію. Вона ледве розуміла його. Благав, щоб вони забрали його, врятували, тільки без поліції. Якщо вони приведуть поліцію, то йому капець. Вона сиділа на кухні, зубрила тригонометрію, з якої наступного дня був іспит, і їй знадобився якийсь час, аби зрозуміти, що Шай говорить. У нього був зовсім інший голос, і мелодія і ритм абсолютно змінилися. Шай був чужим. Сказав, що це жахливе місце, щось подібне до в’язниці, що всі інші тут наполовину вільні і лише він у довічному ув’язненні, і на одному диханні випалив, щоб вона від його імені попросила пробачення у тата, що бійка вийшла через якесь хвилинне божевілля і що тутешній бос — це такий тип, про якого він півроку не міг вирішити, диявол він чи ангел, щось цілковито заморочене, цілковито хворе...

І раптом вона почула скрип дверей. Вона у себе вдома, на кухні, почула, а Шай — ні. Він промовив ще кілька слів і враз замовк і почав задихатися, бурмотіти: «Ні... ні... ні...» Потім залунав інший, нелюдський голос, більше схожий на рик розлюченого хижака, щось утробне. А далі удари — один за одним, немов хтось вибивав запорошений мішок об стіну. Ще й ще, і крик, і плач. У першу мить вона не зрозуміла, хто кричить — людина чи тварина.