Давид Гроссман - З ким би побігати

Тут, у цій самій кімнаті.

Тільки не думати про це.

Тамар перегорнула далі, відшукуючи рядки з Єрусалимом. Потім стала шукати імена: його і своє. І не знаходила, не знаходила. Згори доносилися дзвін виделок і тупотіння. Починають прибирати посуд. У неї є ще хвилина, може, півтори. Вона швидко водила пальцем по числах, зупинилася на найближчій неділі. У рядку з Єрусалимом знайшла тільки своє ім’я. Шай буде у Тверії. Палець пробіг по всьому рядку і ткнувся в наступний четвер. Її очі розширилися: його і її ім’я, одне поряд з іншим. Шай з’являвся у місці, позначеному ПМ, а вона значилася в СП. Обоє заплановані з десятої до одинадцятої ранку. Вона закрила записник, сунула його в шухляду і завмерла на мить, тремтячи усім тілом. Через дев’ять днів. Тиждень і ще два дні. Він буде на площі перед «Машбіром», а вона — на Сіонській площі. Всього кілька сотень метрів. Як їй влаштувати зустріч? Ніколи їй не вдасться цього зробити! Через дев’ять днів вона його звідси витягне!

А тепер — забирайся геть, кричали всі її почуття. Минуло майже п’ять хвилин з тієї миті, як вона вийшла з їдальні, і її тарілка залишалася на столі, тому Пейсах запросто може послати кого-небудь перевірити, куди вона поділася. Але вона ще не закінчила. Вона шмигнула до дверей, злегка прочинила їх і виглянула. Коридор був порожній. Гола лампочка все так само розгойдувалася на протязі, відсвічуючи тужливою жовтизною. Тамар тихо зачинила двері і повернулася до столу. Пальці так тремтіли, що їй не вдалося набрати правильний номер. Ще раз. У телефоні залунали довгі гудки. Тільки б вона була вдома, тільки б вона була вдома!

Лея взяла слухавку. Голос був таким напруженим і діловим, неначе вона стояла і чекала цього дзвінка.

— Леє, — прошепотіла Тамар.

— Тамочко, ластівко! Де ти, дівчинко, що з тобою? Прийти?

— Леє, не зараз. Слухай: наступного четверга, між десятою і одинадцятою, чекай з машиною...

— Стривай, не так швидко. Мені треба записати...

— Ні, часу немає. Запам’ятай: наступного четверга.

— Між десятою і одинадцятою. Де?

— Де? Зажди...

Жовтий «фольксваген» Леї промайнув у неї перед очима. Вона постаралася уявити вузенькі вулички в центрі Єрусалима. Тамар не знала, яка з них відкрита для проїзду, яка — однобічна і яка найближча до Шая.

— Тамар? Ти слухаєш?

— Я думаю. Секунду.

— Можна тобі дещо сказати, поки ти думаєш?

— Я така рада тебе чути! — Тамар поцілувала слухавку.

— А я тут сиджу — не знаходжу собі місця. Вже майже три тижні, як від тебе ні слуху ні духу! А Нойка мені спокою не дає: «Де Тамі-мамі, де Тамі-мамі?» Ти тільки скажи мені, рідненька, вдалося тобі? Ти потрапила туди?

— Леє, мені пора.

У коридорі почулися кроки. Вона поклала слухавку і зіщулилася в грудочку за столом. Почекала ще кілька ударів пульсу. Тиша. Мабуть, почулося від страху. Принаймні, вдалося передати Леї повідомлення. Тепер би вибратися звідси.

Але, підійшовши навшпиньки до дверей, Тамар раптом відчула непереборне бажання зателефонувати ще. Це було безумством, безглуздим слаломом між розумом і почуттями. Але бажання поговорити з іще однією людиною з колишнього життя палило все нещадніше. Тамар доторкнулася до дверної ручки і надовго завмерла, розриваючись між суперечливими почуттями. Їй треба звідси забратися. Та й кому дзвонити? Батькам? Ні, не можна. Розмова з ними виб’є її з колії. А Ідан і Аді зараз у Турині, та якби й повернулися, про що з ними говорити? Хто ж залишається? Лея, Аліна і Тео. Три її подружки. Три її матері. «Тео — мати розуму, Лея — серця, а Аліна — голосу» — так колись написала вона в щоденнику. Не пам’ятаючи себе, Тамар ступила назад до столу, підняла слухавку, в якій вищала сирена, але у неї більше не залишалося сили опиратися. Розмова з Леєю збудила у ній все те, що вона відсовувала і ховала у глибинах своєї душі. І Тамар підхопив могутній потік спогадів про минуле життя, його повсякденність, його свободу, про те, що це означає — не обмірковувати сто разів кожен вчинок, не страшитися стеження і перевірок, не боятися говорити все, що спадає на думку. І немов уві сні, в дурмані, відчайдушно прагнучи до тепла і любові, Тамар набрала номер.

Гудки. Тамар побачила старовинний чорний апарат з круглим диском, почула м’який квапливий шурхіт мотузяних сандаль.

— Так? — пролунав різкий голос з лунким акцентом. — Так, хто тут? Це Тамар? Моя Тамар?

Важка червона рука з чорним квадратним перснем на пальці лягла на телефон.

— Нізащо на тебе не подумав би, — сказав Пейсах і засвітив лампу, що залила кімнату рівним світлом. — Щоб саме ти? Приватні розмови? І до кого ж ти бемкала у дзвін? До когось, з ким ми знайомі? До тата-мами? Чи до когось іще? Сядь! — гарикнув він, із силою штовхнув Тамар на стілець і заходив у неї за спиною.