Давид Гроссман - З ким би побігати

Він встав. Сів. Згорнув, розгорнув. Усе тіло горіло і свербіло. Дінка стежила за ним. Йому здавалося, що вона шукає його погляд: «Тепер ти розумієш, про що я весь час товчу?» Йому захотілося пробігтися. Розігнати нагромаджене бродіння в крові. У голові пінилося забагато слів. Адже Тамар... вона була ще чимось... вона була більше ніж розумною, більше ніж сумною, більше ніж винятковою. Вона була потрясною. Ось те слово, яке він шукав і яке раптом знайшлося. Подивившись класне кіно, його мама часто вигукувала: «Ах-х-х! Це було потрясно!» І мамине захоплення зворушувало його завжди — навіть коли він і не розумів усього сенсу цього трохи безглуздого слова. Прочитавши щоденники Тамар, він відчув саме це — те саме потрясіння, немов прийшов хтось і як слід потряс вміст його серця, голови, тельбухів.

Дінка загавкала. Нема часу, нема! Асаф і далі гарячково гортав зошити, страждаючи від того, що не встигне прочитати все. Він дістався до п’ятнадцятирічної Тамар, і тут багато що несподівано з’ясувалося. Смуток і туга зникли, і він раптом зіткнувся з радісною, навіть тріумфуючою дівчиною. От здорово, зрадів Асаф, але зразу й охолов: це все завдяки її дружбі з Іданом та Аді. Їхніми йменнями рясніли сторінки, надто ім’ям цього хлопця: Ідан сказав те, зробив це, Ідан заявив, що... Ідан вирішив, що... Це той самий гітарист, якого вона шукає, здогадався Асаф. Цілком очевидно, що Тамар уклепалася в нього. Асаф читав далі, і що більше читав, то ясніше розумів, що цей Ідан той ще фрукт, що він неприховано грає і Тамар, і невідомою Аді. І якщо вже когось Ідан і любить, то лишень себе. Асаф здивувався, як Тамар цього не відчуває, як не розпізнає речей, які сама ж описує! Скажи, Дінко, як вона, з усім її розумом і проникливістю, може умлівати від цього козла Ідана?!

Асаф поглянув на дату в кінці останнього зошита — щоденник закінчувався рівно рік тому. Швидко перевірив дати інших зошитів. Склав їх по порядку і зрозумів, що коли й був ще один зошит, що описує останній рік і здатний відкрити йому, через що Тамар подалась у мандри, то тут його немає.

Хвилину він сидів розчарований, збитий з пантелику суперечливими думками. Але зараз не час вдаватися у зневіру. Треба бігти. Дивно, чому він так поспішає, адже начебто нічого не сталося. А проте Асаф відчував, що пісок стрімкою цівкою витікає у величезному пісковому годиннику, що десь там усе починає розкручуватися швидше і швидше, прагнучи до розв’язки.

Асаф акуратно склав речі назад у рюкзак: одяг, сандалі, зошити. Він не знав, куди тепер йти. Може, на вулицю Бен-Єгуда, пошукати гітариста, про котрого говорив Сергій? Але у нього не було найменшого бажання зустрічатися з цим хлопцем. А ще не було бажання виходити на людну вулицю, наштовхуватися на незнайомих людей, розмовляти словами, якими всі користаються. Асафа не полишало відчуття, що за той короткий час, поки він сидів у кущах, трапилося щось несподіване, щось хороше. Не тільки з ним, але й взагалі — у світі. Не може бути, щоб усе й далі тривало в тому ж дусі, як і годину тому. Йому раптом до болю захотілося негайно побачити її і розповісти про своє відчуття. Можливо, йому навіть не доведеться нічого розповідати, можливо, саме цієї хвилини вона вже все зрозуміла — не відаючи, хто він такий, не знаючи про нього нічого. Можливо, вона вже відчула...

Вона не знала, коли знову побачить Шая. Наступного дня після їх першої зустрічі він не прийшов на вечерю. У Єрусалимі він чи залишився ночувати в якому-небудь віддаленому місті, а може, навмисне уникає зустрічі з нею? Вона їла остогидле пюре, і погляд її невпинно спрямовувався до дверей.

Ще через день Шай з’явився — увійшов до їдальні, сів і не підіймав голови до кінця вечері, не помічаючи ні її наполегливих поглядів, ані криків, що їх вона посилала пальцями. Закінчив їсти й пішов, а назавтра знову не з’явився.

Зате прийшов Пейсах — сів з усіма разом, вочевидь перебуваючи у чудовому настрої. Шорти його ледве не тріщали по швах на стегнах. Тамар подумала, що він, схоже, ніколи не міняє і не пере свою майку-сітку. Пейсах жартував, сипав анекдотами та байками зі свого армійського минулого (він працював завгоспом якогось армійського ансамблю), хвастався борцівськими успіхами. Тамар спостерігала за ним і думала, що коли вона стане чекати, поки Шай набереться духу, коли не зробить чого-небудь негайно, то просто збожеволіє.

Вона крадькома вдивлялася в грубе обличчя Пейсаха, і різкі контрасти цього обличчя мимоволі справили на неї враження. М’ясисті губи виказували цілковиту розбещеність на межі з підлістю, в його мертвих очах і в товщі плоті ховалася байдужа жорстокість, і разом з тим у цьому обличчі читалася і незграбна добродушність, і неприкрите бажання подобатися й бути улюбленцем. Пейсах встав, поплескав по кишенях шортів і сказав, що забув сигарети в машині, хто почастує його сигареткою? І зараз же з усіх боків до нього потяглися відкриті пачки, і Тамар стало гидко від загального підлабузництва, але тут її як струмом стукнуло: перед очима ще раз промайнув його жест — як Пейсах поплескав себе по кишенях. Серце її закалатало: порожні кишені і сітчаста майка без кишень. Зараз або ніколи.