Давид Гроссман - З ким би побігати

До речі, щодо тієї жінки в кафе, вона здалася їй журналісткою або суддею. І їй стало ясно, що вона сама такою буде десь через двадцять п ’ ять років — розумною і сумною юристкою, поруч з якою ніхто не сідає.

Асаф сидів знічений. Одна річ — розгорнути чий-небудь щоденник, щоб знайти якісь вказівки, здатні привести тебе до його власника. І зовсім інша — ось так заглянути в чужу душу. Але він уже заглянув туди, і зробленого не повернеш. Було щось таке у прочитаних словах, в їх гіркоті, в їх самотності, від чого Асаф не міг уже відмахнутися. Він розгорнув наступний зошит, грубіший. Якби в його розпорядженні було кілька спокійних днів, він сів би і прочитав усе, від початку до кінця, щоб просочитися її життям. Але Дінка знову захвилювалася, та і його самого переповнювала нетерплячка. Асаф швидко перегорнув зошит, узяв інший і помітив, що почерк змінився, став більш дорослим, а з полів зникли закарлючки. Ось ще одна сторінка, списана дзеркальним шифром.

3.3.98. А. й І. сміються весь час і з усього. У них є така легкість, якої немає в ній. Колись і в неї була ця легкість. Коли вона була маленька, вона майже впевнена, що була. Та і А. й І. не завжди були такими веселунами. Але вони ніби вміють виконувати роль задоволених. Може, у них це справді інакше, бо у них немає того, що є у неї. Сьогодні її думки особливо похмурі. Всюди щури. Що трапилося? Та нічого. Хіба потрібна причина? Вчора вона провідувала Тео, і вони говорили про «Небо над Берліном». Який чудовий фільм! Якщо вона виросте, то почне знімати сюрреалістичні фільми, в яких може статися все, що завгодно. А ця ідея, що ангели можуть ходити поряд з людьми і слухати їхні думки! Страх, як здорово! (І взагалі: страх.) Була велика суперечка, є життя після смерті чи ні. Т. не вірить у Бога, але вона переконана, що сенсу її житті «в юдолі плачу» є, тільки якщо існує життя після смерті. Я сиділа тихо і виховано, доки вона не закінчила говорити, а потім заявила їй, що зі мною все якраз навпаки! Тобто мені конче треба знати, що життя — це тільки тут, і не дай боже, щоб було переселення душ!!! Тільки подумати, що мені доведеться ще раз усе це витерпіти!

Асаф згорнув зошит. У нього було таке відчуття, ніби він заглянув у розкриту рану. Його вже ні на хвилину не обманювали ці перескоки з «я» на «вона». У цьому вся Тамар, вона така... Як би краще сказати? Така розумна, звісно. І така сумна, і така... без ілюзій. Хапається руками за оголені дроти. Її смуток не був звичайним, знайомим йому самому смутком — через поразку «Апоеля», наприклад, або через погану оцінку. Це був смуток зовсім іншого штибу, подібний до смутку дуже старих людей, які вже все знають про це життя. Асаф іноді теж відчував такий смуток, напливами, але не міг висловити його і волів навіть не пробувати цього робити, оскільки якщо ти висловлюєш щось, то це залишається з тобою назавжди, це — як вирок. Але якби Тамар була тут, він заговорив би з нею про цей смуток — без страху заговорив і постарався б знайти ім’я тому, що підстерігає за тонкою завісою життя, повсякденності і родини, за найміцнішими маминими обіймами. Асафу не подобалися ці думки, вони накочували на нього, коли він сидів сам у своїй кімнаті або в дивні хвилини між дійсністю і сном. Раптом чіпляла така ось крижана думка і затягувала в бездонну прірву незбагненного.

А Тамар... Асаф відчував, що вона пише якраз про ці самі речі. І що вона — перший, хто так ясно і тверезо висловився про зникаючі і страхаючі тіні. Він раптом зрозумів, що розхитується з одного боку в інший, бгає зошит, розгортаючи і згортаючи його — немов шлюз, аби якось відрегулювати підступаючу хвилю, що вихлюпується на нього з цих зошитів.

І хоча нічого навколо нього не змінилося — в тому світі, що був за стіною з кущів, — Асаф раптом відчув страшенну самотність: маленька людинка, що загубилася у відкритому космосі і відчайдушно сподівається, що десь у Всесвіті вештається ще одна людинка — на ім’я Тамар.

І ще він знав, ні на мить не обманюючи себе, що вони різні, він і Тамар, що вона не боїться цих моторошних думок чи, принаймні, не втікає від них, на відміну від нього — який вічно втікає, ледве торкнувшись, вічно забуває, ледве згадавши. Вона міркувала про свої чорні думки, про їх щурячу зграю, іноді з усмішкою, неначе про давніх знайомих, іноді, очевидно, навіть відчуваючи дивне задоволення від їх компанії. І коли він побачив сторінку, на якій Тамар, немов на кару, написала сто разів слово «ненормальна», йому захотілося перекреслити все це навхрест, а зверху написати великими літерами: «виняткова». Як вона зрадіє, подумав Асаф захоплено, коли я приведу їй Дінку!