Давид Гроссман - З ким би побігати

Але вона також знає, що, якби той чоловік був поблизу, чи навіть один з його посланців, вона б це відчула. Він би вже стояв десь там, у задніх рядах, вивчаючи її оцінюючим поглядом, як вивчають свіжу жертву, терпляче прикидаючи, як її запопасти.

Тамар мерзлякувато повела плечима, стоячи в центрі золотого сонячного світла. Потім швидко висипала гроші з берета, підхопила Дінчин поводок і пішла геть. Кілька людей спробували заговорити з нею. Один хлопець навіть збудив у ній надію: він усе не відставав од неї, і лінія рота у нього була груба і недобра. Тамар на мить зупинилася, прислухалася до того, що він говорить, але, усвідомивши, що хлопець всього лише клеїться до неї, відтрутила його і втекла.

Того дня вона співала ще п’ять разів. Одного разу — на площі перед «Машбіром» [18] Універмаг у центрі Єрусалима. , двічі — біля палацу культури «Жерар Бахар» і ще двічі — на Сіонській площі. Час від часу вона додавала ще одну пісню, але навмисне не співала більше трьох — незважаючи на гучні оплески і захоплену реакцію публіки. У неї була певна мета, і коли те, чого вона чекала, не відбувалося, Тамар вимикала магнітофон, ховала гроші в рюкзак і намагалася якнайшвидше ушитися. Адже головне вже трапилося. Головне — що її чули і бачили, і тепер про неї заговорять. Вона запустила чутку про себе. Більшого вона зараз зробити не може. Залишалося тільки сподіватися, що ця чутка дуже швидко дійде до вух того, хто їй потрібний, — до вух хижака.

Він замружив очі, прихилився до стіни, потерся ногою об голову Дінки. Вентилятор під стелею натужно поскрипував, а надворі діялась метушня: заходили і виходили поліцейські, злочинці, звичайний люд. Асаф не знав, скільки часу його Протримають і коли прийдуть поцікавитися ним, якщо це взагалі коли-небудь станеться. Дінка простяглася біля його ніг на прохолодній підлозі. Асаф сповз з дерев’яної лавки і сів поруч з Дінкою, привалившись до стіни. Обоє заплющили очі.

Тієї ж миті в йоґо голові загудів голос Теодори, й Асаф поспішно пірнув у нього, сподіваючись знайти в ньому розраду. Він усе ще плутався в її розповіді через різкі сюжетні стрибки між епохами, країнами та островами. Але добре пам’ятав, як, закінчивши розповідати, Теодора сиділа, скоцюрбившись і поринувши в свої думки, нагадуючи химерний корінь. Якби вона була його бабусею, Асаф схопився б і обійняв її — не замислюючись.

— Але я жила, — мовила Теодора, ніби відповідаючи на його таємний порив. — Не бажаючи нічого, Асафе, я се життя жила!

І, побачивши в його очах сумнів, стукнула кулачком по столу:

— Ні, мосьпане мій! Сей погляд прошу облишити! — Вона аж із стільця підвелася й відрубала: — Ще першої ночі, після гіркої звістки з Ліксоса, коли зійшла зоря і узріла я, що не вмерла з горя і самотності, взяла я думку жити!

Вона була зовсім ще юною — усього чотирнадцять років, але ясно розуміла своє становище, не тішила себе надіями і не мала жалю до себе. Минуле захряснулось, а майбутнього не було. Теодора нікого не знала — ні тут, ні де-небудь іще, вона нічого не знала про країну, в якій була, вона не знала тутешньої мови. Асаф подумав, що, можливо, віра в Бога трохи допомагала їй, але Теодора, відповідаючи на його невисловлене запитання, пояснила, що стійкої віри в Бога вона не мала й раніше, а тим паче — після цієї трагедії. У її розпорядженні були великий і порожній будинок, щедра щомісячна допомога, що надходила з грецького банку, і страхітлива клятва, яку вона не збиралася ламати довіку, хоч би з поваги до мертвих, які відрядили її сюди.

— Таким виявилося становище, — промовила Теодора сухо. — І мені самій судилось вирішувати, що станеться зі мною — з тієї хвилини і до скону.

Вона витала, пройшлася по кімнаті, зупинилася за його стільцем, поклала руки на спинку.

— І я твердо поклала собі, чи чуєш ти? Що коли судилось мені довіку не виходити із сього будинку, я принесу весь світ у нього.

Так вона і зробила. Тодішній служка при монастирі, панотець Назаряна, став за її вказівками скуповувати всі книжки грецькою, які йому траплялися. Це були здебільшого старовинні священні фоліанти, що чекали свого часу в підвалах грецьких церков і зовсім не цікавили Теодору. Тому в день свого п’ятнадцятиліття вона зробила собі подарунок: найняла приватного вчителя і почала вивчати з ним стародавній і сучасний іврит. Вона була допитлива і сприйнятлива й після чотирьох місяців занять уже могла сміливо купувати в торговому домі Ганса Флюгера книжки про країну Ізраїль, до якої була прив’язана мимоволі, і про Єрусалим, у якому була ув’язнена. Теодора дізналася все, що повідомляли книжки про арабів, євреїв і християн, які жили з нею в одному місті, таких близьких і таких невидимих. У шістнадцять років вона найняла вчителя літературної і розмовної арабської і прочитала з ним Коран і «Тисячу й одну ніч». З книгарень у Меа-Шеарім їй почали присилати коробки з томами Мішни, Талмуда і коментарів до них. Ці книги її не дуже захоплювали, але іноді на дні коробки виявлялася «недостойна єретична» книжка про наукові відкриття, або про життя мурашок, чи про якого-небудь відомого художника XVI сторіччя, і Теодора жадібно проковтувала її. Не вдовольняючись цими огризками знань, вона почала скуповувати пошарпані примірники з бібліотеки доктора Гуґо Берґмана. Вона щедро платила рознощикові книжок Еліезеру Вайнґартену за негайну доставку кожної новинки з тих, які завойовували її серце: «Наполеонівські війни», «Відкриття і винаходи», «Астрономія», «Життя первісної людини» і щоденники відомих мандрівників.