Давид Гроссман - З ким би побігати

Вони з Дінкою бігли нешвидко, підтюпцем. Поводок провисав між ними, й Асаф ледве не піддався на спокусу зовсім кинути його. Він подумав, що, по суті, вони вперше біжать отак — як людина зі своїм собакою. Він поглянув на Дінку — язик висолоплений, очі виблискують, хвіст виструнчений. Спробувавши підлаштуватися під її крок, він раптом відчув енергію спільного ритму. Здавалося, що й собака відчуває те ж саме, що він знає: вони — ніби двоє друзів-попутників. Асаф усміхнувся про себе. У цьому спільному бігу було щось таке, чого він не знав уже довгі роки, за чим забув уже й сумувати, — щось подібне до дружби.

Він подумав про ту дівчину, Тамар, і душевного спокою знову наче й не було, і кроки одразу зробилися ширшими. Кожна нова подробиця про Тамар, кожна найдрібніша деталь або другорядний факт здавались йому — невідь-чому — наповненими величезним значенням, прихованим змістом. Здивована Дінка наддала ходи. І взагалі, з самого ранку, з тої миті, відколи все почалося, він відчував, ніби якийсь новий сенс силоміць намагається промкнутися в його життя, будь-що зачепитися за нього, пустити в ньому коріння. Але ж Асаф насправді зовсім не любив подібних несподіванок. Звичайне, щоденне життя і так здавалось йому надміру непередбачуваним, а крім того (він злякано зиркнув на годинника), треба приділити трохи часу його особистій справі — вирішити, як спекатися тиску Рої. Та й не збирався він прочісувати півміста, ганяючись за невідомим дівчиськом, з яким він нічим не зв’язаний і не буде зв’язаний ніколи, яке йому до неї діло? Тільки завдяки дивному збігу обставин дізнався він про її існування, і коли гарненько подумати, то з Дафі він бодай знайомий, і не треба знову звикати до її вад, а ця, нова, у якої, до речі, така класна собацюра і яка любить піцу з сиром і оливками... Асаф забув, про що це він.

Раптом Дінка обігнала його і припустила швидше. Він не зрозумів, що сталося, роззирнувся, але нікого не побачив. Вулиця була порожня. Та Асаф уже знав, що треба покластися на Дінку, здогадувався, що вона, очевидно, побачила або почула когось. Дінка різко шмигнула у вуличку, звернула на іншу і стрімголов кинулася в Парк Незалежності, ураганом продираючись крізь кущі і трав’яні хащі. Її великі вуха летіли за головою, а Асаф летів за нею, міркуючи про диво собачого нюху, про те, що собака здатна відчути когось, зовсім його не бачачи. І ще він думав, що скаже цьому комусь, коли нарешті до нього дістанеться.

— Попався! — крикнув хтось іззаду і стрибнув йому на спину, поваливши його додолу.

Асаф був такий приголомшений, що якийсь час лежав нерухомо, без жодної думки в голові. Лише через хвилину він відчув, що хтось заламує йому руку за спину так, що ледь кістки не тріщать, і аж тоді Асаф закричав.

— Покричи мені, покричи, — сказав той, що сидів на його спині. — Тоді ще й поплачеш.

— Що вам від мене треба? — простогнав Асаф. — Що я вам зробив?

Чоловік із силою штовхнув його обличчям у землю, яка зараз же забила Асафові носа і рота. На лобі розповзлася якась мокрота. Два сильних пальці здавили йому щоки, примушуючи розкрити рот, і одразу ж інші пальці влізли в ротову порожнину, понишпорили і забралися геть. Отетерілий Асаф дивився на метушливих мурашок і недопалок — усе у величезному збільшенні.

Перед носом вигулькнув папірець, схожий на документ. Він скосив очі, але нічого не розгледів. Занадто близько. До того ж очі туманилися від сліз. Чоловік схопив Асафа за чуба, із силою задер його голову й підсунув йому під ніс документ. Асаф подумав, що його очі ось-ось вилізуть з орбіт. Він, як у тумані, побачив фотографію усміхненого засмаглого парубійка і поліцейську емблему, і йому на мить полегшало. Але тільки на мить.

— Ану встати! Тебе заарештовано.

— Я? За що? Що я зробив?

Друга рука Асафа враз виявилася заламана за спину, і він почув клацання, знайоме тільки за фільмами. Кайданки! Він у кайданках. Мама просто помре.

— Що зробив? — уїдливий бас з хрипотою за його спиною. — Зараз ти й розкажеш до найменших дрібниць, що ти зробив, гівнюк малолітній. Ану встати!

Асаф втягнув голову глибше у плечі. Кишківник просто шалів, і Асаф злякався, що його пронесе. У нього раптом зовсім не лишилося сил — ні на що. Так бувало завжди, коли хтось грубо кричав на нього чи на когось іще, — Асафа в такі хвилини немов покидала жадоба життя, він геть зовсім втрачав цікавість до світу, де можлива така грубість. Зате Дінка, на відміну від нього, була сповнена бойовитості. Вона обурено гавкала, трохи осторонь, не наважуючись підійти ближче.