Давид Гроссман - З ким би побігати

Люди обминали Тамар, щось бурмотіли, зачіпали. Дінка невпевнено гавкнула. Тамар випросталася, закусила нижню губу. Досить себе жаліти! Часу для сумнівів більше немає, пізно передумувати. Забудь про себе. Треба поставити касетник на тротуар, натиснути на клавішу, додати гучності, ще, ще — це тобі не кімната, це вулиця, це Бен-Єгуда-стрит, пора забути про себе, тепер ти тільки інструмент, з цієї миті ти — знаряддя, не більше, прислухайся до звуків, до своєї улюбленої музики, до гітари Шая, уяви собі його довге медове волосся, що спадало на щоку, коли він грав для тебе у своїй кімнаті, дай йому огорнути тебе, розтопити, і в потрібний, точно вибраний момент...

Багато днів Тамар обмірковувала, з якої пісні почати свою вуличну кар’єру. Адже і це вона мусила розрахувати — разом із запасами питної води, свічок та рулонів туалетного паперу. Спочатку вона збиралася заспівати щось добре відоме івритом — щось із репертуару Юдіт Равіц чи Нуріт Гальрон. Щось миле, ритмічне, душевне, таке, щоб і самій не напружуватись, і в вуличну атмосферу щоб вписалося. З другого боку, Тамар мучила одвічна її сверблячка, вічна спокуса вразити їх із самого початку чимось геть несподіваним — другою арією Керубіно з «Весілля Фіґаро», наприклад. І від самого початку заявити про себе і про свої наміри на цій вулиці, щоб усі зараз же зрозуміли, наскільки вона не схожа на інших...

Адже в уяві сміливість її не знала меж. В уяві Тамар посилала свій голос уздовж і впоперек вулиці, заповнюючи ним увесь простір, кожне приміщення і кожну нішу, омиваючи в ньому людей, немов в очисно-пом’якшувальному розчині. В уяві вона співала дуже високим голосом, на межі гротеску, щоб вразити їх від самого початку і, не соромлячись, віддатися цій легкій омані, яка завжди охоплює її, коли вона отак співає — п’яніючи від насолоди нестримним польотом з найглибшої глибини її нутра до найзапаморочливіших висот. Але врешті-решт вона вибрала «Сюзанну», тому що любила цю пісню і любила теплий, сумний і надтріснутий голос Леонарда Коена, а головне, вона вирішила, що почати буде легше з пісні іноземною мовою.

Але вже через кілька секунд щось пішло не так. Тамар знала, що перші ноти вона взяла дуже слабенько, дуже невпевнено. «Ніякої харизми», — лунає в її вухах нищівний вирок Ідана. Що з нею відбувається? Тільки б не зламатися. Адже єдине, в чому вона була впевнена, — це у своєму співі. А тепер з’ясовується, що й він їй не дається, що співати на вулиці — значить вивернути себе перед очима нудьгуючого натовпу, якому байдуже до тебе і твоїх пісень.

Тамар підтиснула, спробувала подолати напруження, що сковувало її, але як же далеко все було від її фантазій — що з першої ж ноти уся вулиця кинеться до її ніг, у нестямі від захоплення. Чи не бачила вона як наяву, що мийник вікон на другому поверсі «Burger King» перериває свої колові рухи, а продавець соків вирубає соковижималку, обірвавши на середині тужливий зойк морквини?..

Але стривай, зажди, тільки не втрачай надію так одразу. Ось, наприклад, той дядечко біля взуттєвої крамниці завмер на місці й дивиться на тебе. Ну так, він ще на чималій відстані, перестраховується, але все-таки слухає. Тамар спробувала ще трошечки додати, і голос вирівнявся, зміцнів:

І як це трапляється з річковим або вуличним потоком, досить лиш одній трісці застрягти, одразу навколо скупчуються інші. Такий закон, такий фізичний закон руху в потоці. І поруч з людиною, що завмерла коло взуттєвої крамниці, зупиняється ще одна. І ще одна, і ще. Ось їх скупчилося там уже шестеро чи навіть семеро. А зараз уже вісім. І Тамар вирівнює дихання, стримуючи несподівано зміцніле тремоло, і наважується підвести очі, щоб мигцем глянути на свою публіку, на десяток людей, що зібрались навколо неї.