Давид Гроссман - З ким би побігати

Дівчинка говорила й далі, але Теодору вже підхопили й понесли тихі підводні течії пам’яті. Вона пригадала той день, коли старійшини зібралися в будинку Фаноріосового внука, аби втретє з того часу, як зведено було цю обитель в Єрусалимі, кинути жереб. За довгі роки, що минули від смерті Фаноріоса, вже дві уродженки острова вирушили туди. Одна збожеволіла після сорока п’яти років, проведених в обителі, і тоді замість неї послали Амариллію, дівчинку із золотими косами. А тепер настала черга змінити і хвору Амариллію, ходили чутки, що й вона занедужала не на тілесну хворобу. У той самий час дванадцятирічна Теодора, гола й засмагла, як стигла слива, валялася на кам’яному уступі у своїй таємній лагуні. Із заплющеними очима снувала вона думки про одного хлопця, який знедавна дражнив її на кожному кроці, — цей нахаба сміявся з її трикутного обличчя, з вічно подряпаних ніг, обзивав «боягузкою» і «дівчуром». А вчора, коли вона сама поверталася з моря, він заступив їй дорогу і зажадав, аби вона йому вклонилася, — тоді він дозволить їй пройти. Вона накинулася на нього, і вони довго борюкалися мовчки — чутні були тільки їхні стогони та сопіння. Теодора дряпалась, кусалась, мов кішка. Вона вже майже подужала його, коли почувся скрип коліс поблизького воза. Хлопець підвівся й утік. Обтрусившись від дорожнього пилу, Теодора побачила, що він їй щось залишив. Це був глиняний ослик на довгій дротяній паличці.

І ніжачись на теплому уступі, гадаючи, що він принесе їй сьогодні, згадуючи різкий і дивний запах, що йшов від його спітнілого тіла, юна Теодора раптом почула чийсь окрик. Вона підвела голову і побачила на вершині гори маленьку постать, яка щодуху бігла в її бік. Теодора підвелася на колінах. Людина, судячи з усього, вискочила з будинку Фаноріосового внука. Ще через хвильку Теодора зрозуміла, що це хлопчик, маленький напівголий хлопчик. Він розмахував руками і несамовито вигукував її ім’я.

Через три дні її спорядили в дорогу. Образа знову закипіла в її серці. Батько і мати були, звичайно, так само нещасні, як вона, але їм і на думку не спало сперечатися з рішенням старійшин острова. Теодора пригадала прощальну вечірку, яку вони їй влаштували, білого ослика, замаяного цвітом, цукрову голову у формі цієї ось єрусалимської башти. І ще клятву, яку їй довелося дати, що вона ніколи-ніколи не покине гостинного будинку з вікном, зверненим на захід, у бік моря.

Точного формулювання клятви Теодора вже не пам’ятала, але, немов у кошмарі, бачила заросле чорним волоссям обличчя голови старійшин і м’ясисті губи попа, який на очах у всього села взяв її долоню і поклав на розпечену залізну пластину. Вона знала, що може добитися свободи, якщо хоч раз закричить від болю, хоч раз тихенько застогне. Але, звівши очі, вона побачила палаючий погляд того хлопця, і гордість не дозволила їй закричати.

Тоненька дівчинка промовляла й далі зі своєї бочки. Теодора зробила глибокий вдих і в трепеті, що охопив її, майже розпізнала запах моря, запах свого відплиття — першої і останньої подорожі до жалюгідного Яффського порту, і побачила довгу дорогу до Єрусалима стареньким автобусом, що пихтів геть по-людськи. Теодора пригадала відчуття фізичного подиву, що наповнило все її тіло, коли вона вперше в житті опинилася не на острові.

А пізньої ночі, коли візник-бухарець висадив Теодору з усіма її пакунками перед ворітьми монастиря, вона зрозуміла, що життя скінчилось. Сестра Амариллія відчинила їй хвіртку, і Теодора була вражена, побачивши це байдуже обличчя — обличчя живцем похованої людини.

За два роки, що вона провела разом із сестрою Амариллією в цьому будинку, в Єрусалимі не побував жоден прочанин. Теодора подорослішала й погарнішала і, дивлячись на Амариллію, в кожній рисці її зів’ялого лиця бачила, що чекає її саму, коли вона виросте і постаріє. Здебільшого Амариллія сиділа на високому стільці коло вікна, зверненого на захід, дивилася туди, де, ймовірно, була Яффа, і чекала. За ті десятки років, які Амариллія провела в ув’язненні, вона забула навіть своїх рідних, літери алфавіту і мешканців Ліксоса, що послали її сюди. Вона стиснулася в одну вузьку лінію, в тонкий шрам вицвілого погляду.

А через місяць після того, як сестра Амариллія вмерла і її поховали у дворі монастиря, прибула трагічна звістка: в Егейському морі вибухнув страшний землетрус — великий землетрус п’ятдесят першого року. Острів розколовся навпіл, а з моря здійнявся гігантський вал, який за одну мить змив усе населення Ліксоса в утробу моря.