Давид Гроссман - З ким би побігати

— І куди я тебе одвезу?

Легкий усміх перебіг обличчям Тамар:

— Коли до цього дійде, я тобі скажу.

— Ну ти даєш! — Лея похитала головою, подумавши: швидше б уже все закінчилось і до неї повернулася колишня, справжня Тамар.

Вони встали і пройшли на кухню. Тамар подякувала усім за особливий обід, розцілувалася з кухарями, підсобними робітниками та офіціантами. Лея запропонувала підняти тост за здоров’я Тамар, за успіх її далекої поїздки. Випили. На Тамар усі поглядали з побоюванням. Вона мала вигляд не такий, як мають перед приємними мандрами. Вона мала вигляд немов перед операцією.

Тамар, у якої від вина макітрилося в голові, вдивлялася в тісну, у клубах пари кухню, в обличчя навколо неї і думала про ті години, що їх вона провела тут, згадувала руки, аж по лікті занурені в посічену петрушку або коли вони набивають виноградне листя рисом, кедровими горішками і м’ясом. Два роки тому, в чотирнадцять літ, вона надумалася кинути школу й піти в підмайстри до Леї. Лея погодилась, і Тамар пропрацювала тут кілька тижнів, поки її батько не довідався, що вона не ходить у школу. Він заявився тоді сюди і розкричався, що приведе інспектора з міністерства праці, якщо Тамар хоч раз ще переступить поріг цього ресторану. Зараз вона майже сумувала за тією ганебною сценою. Як би їй хотілося знову побачити батька таким рішучим і агресивним. Вона повернулася до ненависних занять і зустрічалася з Леєю тільки у неї вдома, приходячи, аби побавитися з маленькою Ноа, проте кулінарну ідею з голови не викинула. Адже й так, думала Тамар, на іншу кар’єру тепер особливо розраховувати не доводиться.

Лея провела її на вулицю. У провулку ніжно пахло жасмином. Мимо, похитуючись і хихикаючи, пройшла обійнявшись парочка. Тамар і Лея скинулися поглядами, знизали плечима. Лея колись пояснила, що в кожній парі є своя таємниця, зрозуміла тільки двом, а коли таємниці немає, то ця пара — зовсім не пара.

— Чуєш, Тамі-мамі, — почала Лея, — не знаю вже, як це тобі сказати, але ти все-таки не сердься, добре?

— Спершу послухаємо, — відповіла Тамар.

Лея схрестила руки на грудях:

— Якщо хочеш, я могла б позбавити тебе всього цього балагана, зажди, дай мені договорити до кінця...

Тамар скинула бровами, але промовчала, хоча й знала наперед, що скаже Лея.

— Дивись, один мій дзвінок декому, хто мене ще пам’ятає з того часу, з тих самих деньків... Для мене це не проблема.

Тамар підвела руку, щоб урвати її. Вона знала, що пережила Лея, чого їй коштувало вирватися з того світу, забути все, до чого вона була така прив’язана: і людей, і все це зілля. Знала вона й інше — одного разу Лея проговорилася, що будь-яке діткнення до того світу здатне знову збити її з пуття.

— Ні! — відрізала Тамар, глибоко зворушена цією пропозицією.

— Я тільки дзвякну декому. — Лея й далі вдавала натхнення. — Я певна, що він знає твоїх хмирів. Через годинку він загляне до них з парою десятків стволів і без зайвого шухеру витягне його тобі звідти.

— Ні, Леє!

— Та дехто тільки й чекає, аби я у них чого попросила, — сказала Лея, похмуро дивлячись собі під ноги.

Тамар обійняла її, пригорнулася.

— Яке у тебе серце величезне, — тихо промовила вона.

— Справді? — перепитала Лея придавленим голосом. — Зате цицьок майже нема.

Вона обхопила маленьке, худе тільце. Жалісно торкнулася гострих, виступаючих лопаток. Вони надовго завмерли, обнявшись. Тамар думала, що це останні обійми перед тим, як вона вирушить у дорогу, а Лея щосили старалася, щоб ці останні обійми були особливо міцними і добрими, материнськими і в той же час батьківськими.

— Ти тільки бережи себе, — майже безгучно пробурмотіла вона. — А то там, я ж бо знаю, ніхто тебе не берегтиме.

Тамар зупинилася за два кроки від перехрестя. З-за рогу останнього будинку в провулку вона кинула на вулицю боязкий, недружній погляд. Оглянула поле своєї діяльності й відчула, що їй бракує сил ступити на нього. Вона була схожа на акторку чи співачку, яка за хвилину до прем’єри злякано виглядає крізь дірочку в завісі, намагаючись угадати, що чекає її цього вечора, поруч з ними .

Раптом самотність, і страх, і жаль до себе ринули на неї, і, всупереч усім своїм ретельно розробленим планам, Тамар піднялася в автобус і в такому от вигляді — без волосся, в комбінезоні, серед білого дня — проїхала кілька зупинок і увійшла у двір власного будинку, молячись, аби ніхто із сусідів її не побачив, аби не здибалася садівниця чи хтось іще, хоча знала, що навіть коли її й побачать, то не впізнають.