Давид Гроссман - З ким би побігати

— Ні, — сказала Теодора і поспішно встала. — На превелику скорботу мою, сього зробити не зможу.

— Ні? Чому?

— Бо клятву взяла з мене Тамар.

І скільки Асаф не намагався зрозуміти, у чому річ, скільки не питав, вона відмовлялася відповідати, нервово снувала кімнатою, бурмотіла своє схвильоване «хо-хо» та безперервно хитала головою.

— Ні, ні, ні... Повір мені, любий, якби в руці моїй було, то я б навіть плекала надію, що ти... ні! Мовчок! — Вона сердито вдарила себе по пальцях. — Мовчи, стара! Не мов!

Ще одне стрімке коло по кімнаті, люте сопіння, маленький смерч — і вона знов зупинилася перед ним.

— Бо Тамар справді благала мене, послухай, не дуйся ти так, тільки се можу сказати тобі: останнього разу, як була Тамар тут, вона взяла з мене клятву, що, коли прийде в найближчі дні хтось і запитає, де вона або ж, наприклад, яке в неї прізвище і хто батьки, коли почне дізнаватись про неї, і хай він буде навіть милий і солодкоустий, як ніхто інший (се не вона говорила, се я кажу), заборонено мені найсуворішою забороною тому відповідати!

— Але чому, чому?! — вибухнув Асаф. — Чому раптом вона таке сказала? Що з нею може трапитися, що...

Черниця й далі заперечливо мотала головою, ніби боялася, що він витягне з неї секрет. Потім приклала вказівний палець до його губів:

— Тепер мовчи!

І Асаф здивовано сів.

— Послухай-но, говорити про неї не маю права. Клятвою зв’язано язика мого. Але дозволь, повідаю тобі історію, і ти, можливо, зрозумієш дещо.

Асаф збуджено тарабанив по коліну. Його злило, що доведеться починати всі пошуки спочатку. Та й взагалі, може, краще піти просто зараз, не гаючи більше часу? Але слово «історія» завжди діяло на нього як чар, а думка про те, що він почує історію з її уст, з її виразом обличчя, з оцими дивовижними сполохами світла в її очах...

— Хо-хо! Усміхнувся, мосьпане мій! Мене не проведеш, ся стара знає, що означає така усмішка! Дитя історій ти, я з одного погляду довідалась, точнісінько як Тамар моя! Коли так, повідаю тобі історію мою — ось тобі подарунок за історію, що ти розповів.

— Ну, то за що п’ємо? — спитала Лея і спробувала усміхнутись.

Тамар поглянула на вино і зрозуміла, що боїться вимовити вголос своє бажання.

Лея сказала замість неї:

— Вип’ємо за твій успіх, щоб ви щасливо повернулися. Обоє.

Вони цокнулися і випили, дивлячись очі в очі. Вентиляторні лопаті під стелею безшумно крутилися, розганяючи хвилі прохолоди, але зароджуваний суховій невблаганно промикався всередину будинку.

— Скоріше б уже почалося, — зітхнула Тамар. — А то попередні дні... Я вже тиждень майже не сплю, не можу ні на чому зосередитись. Це напруження мене вбиває.

Лея простягнула через стіл міцні руки, і вони з Тамар зчепили пальці.

— Тамі-мамі, ще не пізно передумати... ніхто тебе не зможе звинуватити, а тим паче я, і я нікому не розкажу про твою божевільну ідею.

Тамар похитала головою, відхиляючи будь-яку думку про відступ.

До столика підійшов Самір і зашепотів Леї на вухо.

— Подай у великих горщиках, — розпорядилася та. — А щодо вина — порекомендуй шаблі. А нам можеш принести курку з чебрецем.

Самір усміхнувся Тамар і повернувся на кухню.

— Що ти їм сказала? — спитала Тамар. — Хлопцям з кухні? Що ти їм розповіла?

— Мовляв, ми щось таке з тобою святкуємо... постривай, що ж я справді сказала? А... мовляв, ти від’їжджаєш, надовго... Зараз побачиш, який сюрприз тобі приготували.

— Господи, як я нудьгуватиму.

— Це точно, такої їжі ти там не поїси.

— Тепер дивися. — Обличчя Тамар зробилося жорстким. — Ось конверт, у ньому листи, залишаю їх тобі. Вони вже з адресою і з марками.

Лея ображено насупилася.

— Господи, Леє, річ не в грошах! Просто я хотіла, щоб усе було готово.

— І ще хотіла все зробити сама, як завжди, — уточнила Лея і похитала головою, немов кажучи: «Що накажете робити з цим дівчиськом?»

— Кинь, Леє! Годі сперечатися. Щодо листів... ти ж пам’ятаєш, правда?

Лея закотила очі під лоба і забубоніла, як учень, вкотре змушений повторювати остогидле домашнє завдання:

— Щовівторка і щоп’ятниці. Ти їх пронумерувала?

— Тут, збоку, на круглих наклейках. Перш ніж піти...

— ...відліпити наклейку, — відрубала Лея. — Слухай, ти думаєш, що я ідіотка? Тупиця з базару? Еге ж?! — Вона демонстративно розсміялася. — Ось хто я?!

Тамар пустила цей випад повз вуха.

— Дуже важливо, щоб ти відсилала листи у правильному порядку, тому що я вигадала цілу історію і жартики про всяких людей, яких я зустрічаю... взагалі, всяку дурощ дебільну, але турбуватись вони не будуть, а значить, не заважатимуть. — Вона скривила губи в уїдливій посмішці. — Такий ось роман у листах з продовженням.