Давид Гроссман - З ким би побігати

— А ти не лицезрів її, коли вона усміхається? — шепнула Теодора Асафу. — З малою ямочкою отут, — легко доторкнулася вона до його щоки, а він ледь здригнувся, ніби відчув тепло Тамар, до якої йому, по суті, було байдужісінько. Що йому до її ямочки?

А Теодора подумала: «Зашарілись, мосьпане!» Та вголос мовила:

— Серце рветься з персів і літає, коли вона усміхається. Ні, не смійся! Ніколи я не перебільшую! Серце рветься з персів, б’ючи крилами своїми!

— Але велетень не хотів, щоб діти гралися в його саду, — вела далі дівчинка на бочці. — Не хотів, щоб вони ласували плодами з його дерев, і не дозволяв рвати квіти чи купатися у своєму потічку. І тоді він збудував мур навколо свого саду, високий і міцний мур.

Вона подивилась черниці просто у вічі, і погляд цей був пронизливий, зосереджений і не по літах дорослий. Теодора несамохіть відчула, як у душі її з далекого минулого спливають ніжні спогади.

Асаф теж слухав як зачарований, усміхаючись, ніби бачачи всю картину: маленька черниця, що виглядає у вікно, зарослий сад, а по той бік огорожі на бочці стоїть дівчинка. Правду кажучи, він трохи побоювався дівчаток, здатних лазити по бочках і витворяти таке. (Яке «таке»? А таке — зухвале, особливе, екстраординарне, таке оригінальне.) Еге ж, він здалеку вичислював таких дівчат і обминав їх десятою вулицею — вперті і самовпевнені, з власною думкою на всі випадки життя, вони не сумніваються, що світ належить їм, і все для них — тільки гра. І звичайно, їм байдуже до таких, як він, — гальмонутих і нуднуватих.

Але в Теодори були зовсім інші думки. Вона підтягла до вікна різьблений дерев’яний стілець, на якому не сиділа вже багато літ, — спостережний стілець для очікування прочан. Змахнувши зі стільця купку книжок, вона сіла, випросталась і напружено завмерла на мить, але незабаром її тіло само собою подалося у бік вікна, лікті лягли на підвіконня, а підборіддя опустилося на зчеплені долоні.

З боку вулиці сад був обнесений масивною кам’яною стіною, але від школи його відокремлювала тільки висока потворна огорожа із залізної сітки. Ця огорожа не захищала сад від вторгнення ненажерливих школярів, яких з настанням сезону запах стиглих плодів зводив з розуму. Назарян, садівник-вірменин, який виконував також обов’язки економа, маляра, теслі, слюсаря, кур’єра і листоноші, змушений був знов і знов латати дірки в огорожі, але щоранку з’являлись нові. Сад, який у минулому був Теодорі за джерело величезної втіхи, тепер завдавав їй тільки душевних мук, і не раз, у хвилини відчаю, вона серйозно обмірковувала ідею позбутися одним махом усіх цих дерев — щоб ні нашим ні вашим.

Але зараз, слухаючи цю дівчинку, Теодора забула про свої гризоти. Вона й справді не знала цієї казки. Теодорі раптом згадалася мати — постійно заклопотана, постійно втомлена, з незмінним немовлям за спиною, у неї ніколи не було часу на Теодору. І можливо, вперше в житті Теодора подумала, що мати ніколи не розповідала їй історій і ніколи не співала пісень. Роздуми перенесли її в маленьке сільце на острові Ліксос, до побілених хатин і рибальських сіток, до семи вітряків і крихітних голубників, до розвішених тушок восьминогів... Уже багато років Теодора не бачила свого сільця з такою ясністю: ці дворики і вузенькі вулички, вимощені диким камінням, — на острові його називали «мавпячими головами». Майже п’ятдесят років вона забороняла собі повернутися туди навіть на мить, перекривши і забарикадувавши той далекий куточок пам’яті, бо знала, що серце її розкрається від нестерпної туги і горя.

— Їж виноград, — сказала вона Асафу ледь чутно. — Солодка «султана»... бо нині вона буде гірка, ся історія.

Років за сімдесят до того, як Теодора народилася, Фаноріос, староста села, людина багата, вчена й охоча до мандрів, вирішив пожертвувати величезну суму на спорудження будинку для мешканців свого острова у Священному граді Єрусалимі. Сам Фаноріос прибув у Святу землю в 1871 році й опинився з натовпом російських селян у брудній смердючій казармі, побудованій Російською імперією для своїх прочан. Кілька тижнів він провів серед людей, що не розуміли його мови, чиї звичаї і манери здавалися йому дикими й навіть огидними; він став жертвою провідників, що знущалися з простодушних прочан і грабували їх, відбираючи мізерні копійки, а коли занедужав, то на ціле місто не знайшлося лікаря, який зрозумів би його жалі. Повернувшись нарешті на рідний острів,, помираючи від тифу, замучений кошмарами, Фаноріос продиктував секретареві свою останню волю: щоб у Священному граді звели обитель, у якій зможуть гостювати уродженці острова Ліксос, хай у них буде свій дім у Святій землі, де можна прихилити стомлену голову й омити ноги після довгої дороги, — дім, де з ними говоритимуть рідною їхньою мовою, більше того, кікладським діалектом. І ще одне правило настановив Фаноріос: щоб завжди жила в цьому домі одна-єдина черниця з дівчаток, народжених на острові, — та, кому припаде жереб. Усе своє непорочне життя проведе вона в цьому будинку, ніколи не покине його, навіть на коротку мить, і кожен свій день присвятить вона очікуванню прочан і догляду за ними.