Давид Гроссман - З ким би побігати

Тільки мить туману і яскравий спалах у його товщі, а потім Тамар кліпнула, всміхнулась очима Дінці і забула. Вона сподівалась, що ніхто не нагадає їй останніх ганебних хвилин. Вона перемотала касету, відшукала потрібну музику. Ледь чутно прослухала вступ, потім додала гучності. Сконцентрувалася.

Все, ще одна спроба, і це нарешті мусить відбутися — вона мусить вирватися, виломитися з натовпу. Вона мусить схопити себе за шкірку і висмикнути з мінливої, нервової і водночас безпечної анонімності вуличної шарпанини. Вона мусить видати щось неймовірне. Поглянь навколо — десятки байдужих людей, і запахи шаурми, і чад жиру над вогнем, і галас торговців, і скрипучий акордеон старого росіянина, який, можливо, колись теж учився в якій-небудь музичній спецшколі в Москві чи Ленінграді, і не виключено, що у нього теж була вчителька, яка запросила його батьків для розмови і не могла знайти слів від хвилювання.

Тамар підвела погляд, вибираючи в навколишньому просторі точку, на якій можна сфокусуватись. Це не картина Ренуара, що висить у репетиційному залі хору, і не люстра із золотими витребеньками, яка напевно сяє в «Teatro della Pergola», це маленька табличка, що повідомляє про «лікування варикозу, три місяці гарантії», і саме ця табличка їй зараз до душі — те, що треба. Тамар заплющує очі і співає, звертаючись до варикозної таблички:

Не розплющуючи очей, вона відчула, як вулиця ділиться на дві частини, не вздовж і не впоперек, а на вулицю, яка була до того, як вона заспівала, і на вулицю опісля. Ось яке в неї точне й безпомилкове чуття і яка впевненість у собі! Їй навіть не треба дивитися. Вона відчуває шкірою: люди притишують ходу, а дехто розвертається і невпевнено повертається до того місця, звідки лунає голос. Стоять і слухають. Затамувавши подих. У самозабутті від її голосу.

Звісно, вистачає і тих, хто не затримується і навіть не розуміє, що на вулиці щось змінилося. Вони приходять і йдуть собі, заклопотані, з кислими мінами. В одній з автівок виє сигналізація. Прохачка проходить з допотопним дитячим візком, що шурхотить колесами. Та й мийник на драбині у вікні другого поверху «Burger King» не перериває своїх колових рухів. А проте щосекунди нова людина приєднується до гурту, що зібрався навколо неї, один ряд уже є, і сходиться ще один, і Тамар відчуває себе ніби всередині подвійних обіймів. Те живе коло перебуває в неусвідомленому і мимовільному русі, немовби величезна багатонога істота. Спини захищають її від гамору, від вулиці. Люди стоять у різних позах, трохи подавшись усередину кола. Хтось, випадково підвівши голову, зустрічається очима з сусідом. Мимолітна усмішка — і ціла розмова проноситься в цій м’якій усмішці. Всіх їх Тамар розрізняє в темряві. Ці погляди, що поєднують їх, вона знає по своїх колишніх виступах у хорі, по найкращих з них: погляд людини, що згадала щось важливе і втрачене.

Пісню Тамар закінчила майже нечутно — голосом, що тягнеться, мов найтонша нитка і розчиняється у гомоні реальності, що наступає з усіх боків у міру згасання пісні. Люди енергійно зааплодували, дехто глибоко зітхнув. Тамар непорушна. Обличчя у неї червоне, очі випромінюють тихе, протвережене світло, руки безсило звисають уздовж тіла. Вона хоче стрибати від радості й полегкості — у неї вийшло! Ледь-ледь не здалася... Та навіть у цю хвилину Тамар пам’ятає, що вона тут не ради співу. На жаль, пісні — це тільки приманка. Ні, не так: це Тамар — приманка. Вона дивиться навколо сяючими, повними вдячності, але водночас шукаючими очима. Але серед цих людей поки немає нікого, кому призначається наживка.

І тут Тамар зрозуміла, що через свої переживання забула приготувати шапку для грошей. І тепер треба нахилятися перед усіма в цьому незграбному комбінезоні, порпатися в рюкзаку, а з нього, звичайно, вивалюється одяг і білизна, і Дінка вперто суне в нього носа і щось там винюхує, і, поки Тамар дістає свій берет, майже всі вже розходяться.

Але є й такі, хто залишився, і вони підходять — хто впевнено, а хто — соромливо, й опускають монетки у зім’ятий берет.

Тамар подумала, чи не затриматися їй тут і чи не заспівати ще що-небудь. Вона тепер знає, що це можливо, і сміливості у неї вистачить. Їй навіть хочеться знову заспівати. Знайоме відчуття влади охопило її приблизно в середині пісні, та з такою силою, якої вона не знала, виступаючи в закритих приміщеннях. І хто б міг подумати, що в неї справді надзвичайний голос?