Яцек Денель - Ляля

— А коли обід затримувався...

— ...а коли обід затримувався, тато грав на скрипці один із творів, яких ніколи не навчився виконувати, наприклад, «Куяв’як» Венявського, де були такі складні пасажі... а мама, яка ненавиділа фальш і завжди стверджувала, що фальшива нота викликає в неї фізичний біль, мчала з кухні, вигукуючи: «Зараз, зараз, буде обід, тільки, на Бога, не грай». Чого тобі там ще треба до твоїх записів?

— Японця.

— А-а-а, японця...

Японець якось звався, але бабуся японських прізвищ не запам’ятовує, ну, хіба що ім’я асоціюється в неї із двома талановитими долонями, що грають на шопенівському конкурсі. Так чи сяк, наш японець справді мав дуже вправні руки, але не грав на фортепіано, зате рвав зуби.

— Подивися-но, Іренко, — казав радник Карнаухов з-над газети, — цей японець і далі у Варшаві. У «Кур’єрі» пишуть, що до нього ходить увесь monde... митці, міністри. Навіть прем’єр був.

— І що, він йому щось вирвав?

— Вирвав. Кажуть, той його дуже хвалив.

— Ти диви.

Або:

— Знову про японця пишуть.

— Якого японця?

— Того, що зуби безболісно рве. Притискає нерв у яснах і витягає зуба, наче корок.

— Ох, Валер’яне, я аж похолола. Не треба, будь ласка.

Дивно, що мого прадіда так захоплював цей східний дантист, бо ж сам він ніколи не мав проблем із зубами, доки у віці шістдесяти із гаком років не зламав собі зуба, коли, як завжди, розгризав волоські горіхи. Так чи сяк, а якогось ранку він заявив:

— Іренко! Японець приїхав до Кельце. Завтра в нас обідатиме.

Моя бідолашна прабабуня, призвичаєна, що ніколи не відомо, скільки людей прийде на обід, бо раптом Валер’ян стріне на вулиці знайомих чи безробітних, які вже два дні ріски не мали в роті... і таке інше, знизала плечима й лише пробурмотіла, що коли той дантист, то може не вимагатиме десерту. А японських страв за жодні скарби світу не дістати, зрештою, Геня й не втне нічого з японської кухні...

— Аби смакувало, — відбуркнув мій гостинний прадід і життєрадісно сяйнув лисиною, схиляючись над якимись документами.

— Ну, і прийшов, — розповідає бабуся, яка, частуючись шарлоткою, саме вмостилася у своєму допотопному, широкому фотелі, у якому помер і прапрадід Брокль, і прапрабабуся Броклева, і прабаба Карнаухова, — низенький, у котелку, із ціпком, очі вузенькі. Говорив російською, німецькою й англійською, вклонявся навсібіч, розповідав про натискання на нерви в яснах, і з наполегливістю, гідної кращих справ, їв, нещасник, чужі його смакам голубці, кнедлі, а також малоросійський борщ. Аж раптом... — бабця замовкла.

— ...вийшов.

— А ти звідки знаєш? Авжеж, вийшов. То ти знаєш цю історію? Вийшов до нужника, бо туалету в нас ще тоді не було. Тато перепросив його, мовляв, такі умови, те, се, будь ласка, ліворуч, а сам — стриб до стійки з парасолями, вистукує котелок, розкручує ціпка — і той розкручується, а всередині — нотатки, мікрофільми. Бо японець був шпигуном і, вириваючи зуби, при нагоді тягнув за язика всіх цих балакучих генералів та міністрів, тягнув за язика доньок банкірів і директорів, нарешті й самих суддів Верховного суду й депутатів, і сенаторів за язика тягнув, уміло, не настирливо, ні, адже то був вихований, досвідчений японець. Досвідчений японець повернувся з нужника, уздрів тата з розкрученим ціпком і хотів ушитися, але тато хап його за комір і потягнув до поліції, а поліція далі, куди слід. Певне, до контррозвідки. А тоді Геня розігріла голубці й ми дообідали.

Приблизно тоді ж таки розігралася історія Маргаритки, отож ми можемо повернутися до моменту, коли я перебив бабуню (зізнаюся: насправді, коли я сказав «Це буде далі», бабуня зовсім не припинила розповіді, зауваживши: «Ага, далі...», а розказала все до кінця, нарікаючи лише, що я втрутився).

— Якось увечері прийшов із візитом пан Роммель. Цього разу, зігравши із прадідусем кілька творів, він розповідав не про «прюнельки», а про свою старшу доньку, Маргаритку, точніше про пана Гесса. Отож, Маргаритка збиралася на бал. На той-таки бал збирався пан Гесс; проте в останню хвилину вирішив залишитися вдома. По нього приїхали друзі й кажуть: «Слухай, поголися, вдягнися гарно і їдь з нами. Шкода молоді літа просиджувати вдома! Поїдеш з нами автомобілем... Будуть Зуля й Мариня, і Маргаритка Роммелівна». — «Маргаритка? Яка ще Маргаритка?» — Як це — яка? Донька садівника Роммеля. Визирни у вікно, оно сидить в автомобілі». Він визирнув і вмить закохався, така вона була вродлива... висока блондинка, дуже висока; принаймні настільки, що тоді це вважали вадою, але ж Гесс мав на зріст два метри й чотири сантиметри. А коли спитав, чому в неї таке дивне ім’я, а друзі пояснили: «Тому, що вона німкеня», то вже вороття не було. У шаленому темпі одягся, поголився, поїхав. Протанцювали всеньку ніч, а за шість тижнів уже й повінчалися.