Яцек Денель - Ляля

Я коротко йому розтлумачив — Ріхард зберіг міну песика, яка виробилася протягом усієї бабусиної вистави — про що йдеться в приказці «як гуся із поросям». З’ясувалося також, що він не знав історії капітолійських гусей, але дуже втішився такому розширенню горизонтів, як і будь-який милий, розумний, гарно вихований австрійський хлопець. Видовище, рух і звук дійшли кінця.

— Не чув про капітолійських гусей? Неймовірно.

— Знаєш, він, здається, не отримав класичної освіти. Простіше було якось про качура Дональда, зрештою, птиця та й птиця...

На щастя, бабуня, звільнена від обов’язку пояснювати щось далі, вирішила не демонструвати поросят і сіла пити чай.

— Ну, гаразд, директорку ти не любила, латиністку теж не надто. А кого ти любила?

— Ну-у-у, Горбатик. Горбатик був моїм улюбленим учителем. Історик. Надзвичайно розумний чоловік, потім був викладачем, здається, у Кракові, хоч я й не певна; нещодавно помер, я читала некролог у «Пшекрої». Теж довгенько собі пожив. Хоч і не виглядав на такого, який мав стільки прожити. Із простої родини, щойно закінчив університет, худий мов тріска, бідний як церковна миша, завжди носив одного й того самого костюма із задовгими, відвислими на колінах штанами, які утворювали такі складки, схожі на бублики. Колись, пригадую, сидимо в класі перед його уроком, і я намалювала на дошці карикатуру — Горбатика, такого нещасного, з тими бубликами. Він увійшов, побачив, посміхнувся, а тоді каже: «А й справді, то вже занадто, ці штани дійсно як ганчірка». І відтоді приходив до школи в єдиному святковому вбранні. Боже мій, як я перед ним вибачалася, як ми всі його перепрошували, благали... але ні, він уперся. Мені було так ніяково, так неприємно... Якось, пригадую, я вирішила першого травня прийти в чомусь провокаційному, червоному, а що в мене не було нічого цілком червоного, то я вбрала хустку в білий горошок. Горбатик увійшов, глянув на мене й каже: «А ви неабиякий героїзм виявили... ну, ну. На мій урок одягти червону хустину! Та ще й у білий горошок! На мій урок». А він мав трохи соціалістичні погляди, — додає бабуня, — і разом з тим підтримував Муссоліні, бо бував в Італії й розповідав нам про громадські роботи. «Якщо комусь вдалося цих ледачих італійців загнати до роботи, — казав, — то це таки неабияка людина. Понтійські трясовини осушив, дороги проклав, порядок навів...» Згодом йому це захоплення минуло. Так чи сяк, а викладав він чудово, будь-кого з нас умів заохотити до праці... у нашому класі така дівчина була, ми всі її Оселедицею називали, бо вона страшенно оселедцями тхнула, невідомо чому. Наче й чиста, умита, а завжди цей запах... зірок з неба не хапала. І, уяви собі, якось Горбатик її питає, а вона щось там белькоче, затинається. Закінчила, а він каже: «Пані... — як там її звали... ну, байдуже — якась-там. Пані Якась-там висвітлила це питання з надзвичайно цікавої перспективи...» І відтоді Оселедиця вчила історію, аж гай шумів. З решти предметів і далі мала одиниці, але з історії щоразу п’ятірка за п’ятіркою. Чудовий учитель. Ну, ще була та історія із трійкою. Читав нам оцінки за семестр і сказав, що в однієї з нас трійка з поведінки. А тоді трійка з поведінки в жіночій школі — то був справдешній скандал. Не знаю, що треба було вичворити, щоб трійку заробити. Дівчата перелякані, юрмляться довкола мене й кажуть: «Слухай, Горбатик тебе любить, йди до нього й запитай, хто трійку має». Іду, питаю, а він: «То ви не знаєте? Не здогадуєтеся?» Я щось там мудрую, мовляв, може, та, бо її бачили на балу в офіцерському казино, або інша, бо колись нафарбувалася на якийсь бенкет. «Ні. Ви й справді не знаєте, хто дістав трійку?» Я не знала. «Ви». Я заніміла. «Я?» А він дивиться, киває головою й каже: «Вам конче було воювати з директоркою? Нащо вам це здалося? Ще й дивуєтеся».

— То... гм... то він трохи конформістом був...

— Е-е-е, ні. Горбатик теж воював з директоркою, як і я, але непомітніше. Пригадую, як я складала випускний з польської мови й літератури, і вона була в комісії. Я відповідала бездоганно, і тоді директорка, яка будь-що хотіла мене зрізати, спитала про сучасну літературу. Горбатик схопився зі свого місця й заперечив, мовляв, цього немає в програмі, та пригадав, що місяць тому я писала із цього великого реферата, і сів. Я відповідала з пам’яті, усе як по нотах, просто переказала свою доповідь, і квит. Нарешті дійшла до місця, де трохи забулася, назву якоїсь книжки, і кажу: «Але тут ви мені допоможіть, бо мені пам’ять зраджує». «Ні, годі», — процідила директорка крізь зуби, а Горбатик знову підхопився й розцілував мене в обидві щоки. Перед самою війною вона викинула його зі школи; він відразу пішов до університету. Такий розумник.