Яцек Денель - Ляля

Перекладала вона добре чи зле, але класичну освіту Ляля Бенецька отримала. То й не дивно, що коли я був малий, то замість казок бабуня розповідала мені грецькі міфи; під час купання — про Ахілла у водах Стіксу; у саду — про Нарциса й Адоніса; на ринку — про Гермеса, а про Несса, Одіссея чи стимфалійських птахів — за будь-якої нагоди. Ну, і про Авгія, коли хотіла примусити мене поприбирати іграшки. З’являлися й інші герої: Гамлет, Роланд, король Собеський з неодмінною Марисенькою, Бона, що отруїла Барбару, а із часом також Емма Боварі, Ганс Касторп і барон де Шарлю, але на цьому етапі ми вже розповідали одне одному навзаєм.

В Оліві все було трохи по-іншому, з Едипом, Брюгге й російським балетом десь на задньому плані. Ми спілкувалися мовою, відірваною від дійсності вулиці Квітної, вулиці Лічманського, вулиці Підгалянської і далі — відірваним від дійсності Ґданська, Помор’я, Польщі й більшості західного та східного світу: натяками на родинні оповіді, спільно прочитані книжки, внутрішньородинними слівцями. Сторонньому часто складно було нас зрозуміти, та хіба не цього ми трошки прагнули?

Коли з Відня приїхав Ріхард, бабуню охопив звичний переляк під назвою: «А де ж мені його покласти?», а тоді наступного дня під назвою: «А як же я з ним порозуміюся?»

— Ну... знаєш... англійською або німецькою. Він чудово говорить по-англійському. По-німецьки теж непогано.

— А французькою?

— Ні. Російською теж ні, щоб випередити твоє наступне запитання.

— Нечувано, — зітхнула бабуня, — ну, та якось спробуємо.

— І що, Ріхарде, — спитав я на третій день, — як тобі вдається спілкування?

— Коли я розумію, то посміхаюся й киваю головою. А як ні, то роблю таку міну смутного песика, — і тут він зробив міну смутного песика.

— Ага.

На щастя, більшість часу ми або ходимо по костьолах та музеях, або обговорюємо різні поважні речі, як-от час і простір, бо Ріхард на цьому знається, а я ні, або навпаки — про малювання перлин чи створення напруги, бо на цьому Ріхард не знається, або, зрештою, про речі, на яких ми обоє не розуміємося. Та траплялося, що доводилося його ненадовго залишити сам на сам з бабунею, яка більшість часу була відокремлена від нас мовним бар’єром і тому помітно дратувалася.

Так чи сяк, та коли я йшов, скажімо, на кухню, щоб заварити чай, то про всяк випадок намагався уважно прислухатися, бо ж ніколи не відомо... Чайничок стояв, як звичайно, на електричному чайнику («Бо гріє. Мусить гріти, там завжди ставлять чайничок»; якщо хтось не дотримувався нової традиції, то бабуня здіймала рейвах). На склянках осад, бежеві й сіруваті патьоки з каменя й чаю, узагалі позбавлені смаку (а може, навіть його збагачують, зрештою, жодного запаху чи чогось бридкого), та для очей мого асептичного австрійця то справжній жах. Мию, мию. З кімнати долинає дедалі гучніший, сповнений упевненості й переконливості, голос бабусі. Вона явно щось розтлумачує. Треба поспішати, бо невідомо, що може статися.

Отож я напружуюся, заварюю улюблений Ріхардів чай, перцево-цинамоновий, метушуся за двох чи й трьох, витираю до блиску ложечки, нарешті входжу до вітальні, де бабуня, картинно вмостившись у фотелі, сягає якогось апогею оповіді, містичних вершин красномовства.

— Капітолій, Капітолій, — вигукує вона, розмахуючи руками, окриленими класичною освітою. Час від часу бабуня ґелґоче і, наче цього замало, супроводжує це різними сценами, значення яких мені поки незрозуміле.

По той бік столу Ріхард робить міну смутного песика.

— Яцеку-у-у, — бабуня з гідністю обертається до мене — я хочу йому сказати, що ми з ним балакаємо як гуся із поросям.

З огляду на безпеку чаю й сяючих склянок, я ставлю тацю на столі, а тоді питаю:

— А що означала ця пантоміма?

— Як це що? Гуси! Капітолійські гуси! Уночі до мурів Риму, — тут бабуня замашними рухами показує силует Вічного Міста, — підійшли варвари. Не пригадую вже, хто саме...

— Та їх багато було, байдуже. Що далі?

Але бабуся вже видиралася уявними схилами одного із семи пагорбів; галли, насупивши чоло, раз по раз долали коротку відстань між фотелем і столом. Тоді — гуси, метушня, тріпотіння крил і голосне ґелґотіння, аж доки невидимі пір’їни впадуть на невидимі плити Капітолію; римляни попрокидалися й хапаються до бою — бабуня розштовхує фотелі й здіймає п’ястук з неіснуючим мечем. Гуси Рим урятували.

— Гуска, — побожно промовляє бабуся. — Гуска, — повторює вона, пильно вдивляючись Ріхардові у вічі.