Я згадав, що з дворища коло мого будинку через туалет можна пройти у бар за рогом. А ще пригадав, що у глибині дворища є залізні двері, замкнені багато десятиліть. Про це мені розповів хазяїн будинку, коли давав ключі від квартири. Окрім вхідних дверей унизу та дверей на східцевому майданчику, є ще одні — старі та заіржавілі.
— Вони вам навряд чи прислужаться, — казав хазяїн усміхаючись. — Утім, уже півстоліття ключі від них є у кожного мешканця. Бачите, під час війни у нас тут не було бомбосховища, а у будинку напроти було непогане сховище, себто в тому, котрий виходить на вулицю Кварто дей Мілле, що паралельна нашій. Тоді зробили хідник у глибині дворища, щоб люди цілими родинами мали змогу швидко сховатися, якщо пролунає тривога. Двері були зачинені з обох боків, утім, у кожного мешканця будинку є ключі, які за п’ятдесят років заіржавіли. Кажу, вони вам ніколи не знадобляться, але хай там як, а ці двері є гарним порятунком у разі пожежі. Якщо бажаєте — киньте ключі у шухлядку й забудьте про них.
Ось як мені треба вчинити. Я вийшов крізь двері внизу, зайшов у бар крізь задні двері, господар бару — мій знайомий, і я приходив не один раз. Я роззирнувся, зранку майже не було відвідувачів, за столиком сиділа літня пара, що замовила два капучино та два рогалики: на агентів спецслужб вони не схожі. Я замовив подвійну каву, бо ніяк не міг прокинутись, а потому пішов у телефонну будку.
Майя відповіла мені гарячково, я попрохав її замовкнути й послухати мене.
— Отже, слухай уважненько й ні про що не питай. Кинь у торбинку трохи речей, щоб перебути кілька днів на Орті, потім візьми свою машину. За моїм будинком, на вулиці Кварто дей Мілле (точно не знаю, під яким номером), там мають бути двері, десь напроти мого будинку. Може, вони розчинені, адже виходять у дворище гамазеї з бозна-чим. Зайдеш чи почекаєш надворі. Звір свій годинник з моїм — ти маєш дістатися туди за чверть години, скажімо, зустріньмося там точно за годину. Якщо двері зачинені, я чекатиму тебе надворі, але приїзди вчасно, бо я не хочу стирчати на вулиці довго. Прошу, не розпитуй. Бери торбинку, сідай в авто, точно розрахувавши час, і рушай. Згодом усе тобі поясню. За тобою не повинні стежити, але принагідно позирай у люстерко заднього виду: якщо помітиш, що стежать, вияви фантазію, катайся манівцями, плутай сліди. Поки їхатимеш уздовж каналів — це нелегко, але як виїдеш, далі несподівано з’їхати на манівці буде легко. Може, навіть проскочиш на червоне так, що іншим доведеться спинитися. Я покладаюся на тебе, люба.
Майя могла б брати участь у крадіжці зі зброєю в руках, адже виконала своє завдання бездоганно. За умовлену годину вона вже заїжджала крізь браму, напружена, але задоволена.
Я скочив у машину, сказав їй, де повернути, щоб якнайскорше дістатися проспекту Сертоза. Звідти вона знала дорогу на Новару й краще за мене знала, як доїхати до Орти.
Я майже всю дорогу мовчав. Коли ми дісталися хатини, я сказав їй: знати те, що я в змозі їй розповісти, — небезпечно. Може, вона довіриться мені й волітиме не розпитувати? Та де там!
— Даруй, — мовила вона, — я ще не знаю, чого чи кого ти боїшся. Але чи то ніхто не здогадується, що ми разом (а тому я у безпеці), чи то вони про це дізнаються й гадатимуть, що я вже все знаю. Ну ж бо, розказуй усе, інакше як я зможу міркувати так, як ти?
Хоробра. Я мусив розповісти все, адже зараз вона була плоттю від моєї плоті, як пишуть у Біблії.
Цими днями я забарикадувався удома й боявся виходити.
— Пусте, — мовила Майя, — тут тебе ніхто не знає, а ті, кого ти боїшся, не знають, що ти тут...
— Байдуже, — відповів я, — хтозна...
Майя стала дбати про мене, як про недужого, давала мені заспокійливі, гладила мене по голові, коли я, визираючи крізь вікно, дивився на озеро.
У неділю вранці Майя пішла купити газет. Про убивство Браггадочо без зайвих подробиць написали у новинах: убито журналіста, який, імовірно, провадив розслідування, що стосувалося проституції, схоже, заколений сутенером.
Скидається, ніби вони прийняли версію, що ґрунтувалася на деяких моїх припущеннях, а може, за підказкою Сімея. Певна річ, вони вже не зважали на нас, редакторів, і, мабуть, не зауважили, що ми з Сімеєм зникли. Крім того, повернувшись в офіс, певно, побачили, що він порожній, а той інспектор навіть не занотував наші адреси. Цілком у дусі Мегре. Однак, гадаю, він не буде нами перейматися. Гіпотеза про зв’язок з проституцією була зручнішою — буденна річ. Правда, Костанца міг би сказати, що про повій пише він, але, як видається, він теж був упевнений, що смерть Браггадочо має якийсь стосунок до тієї подорожі, тому перелякався і за себе теж. А тому мовчав як риба.
Читать дальше