Умберто Еко - Номер нуль

— Голубі, — мовив того ранку Сімей протягом щоденної наради. — Голубі завжди привертають увагу читачів.

— Зараз уже не кажуть так, — встряла Майя, — а кажуть «гей».

— Знаю, знаю, любонько, — роздратовано відмахнувся Сімей, — але наші читачі досі вживають це слово чи принаймні вживають його подумки, а промовляють — з почуттям. Я знаю, що вже не кажуть «негр», а кажуть «афроамериканець», не кажуть «сліпий», а «незрячий». Але ж чорний — то чорний, а незрячий — квітів не побачить, бідолаха. Я не маю нічого проти педиків (як і проти негрів), я до них терпимо ставлюся, якщо вони сидять по своїх домівках.

— То чому ми маємо перейматися геями, якщо наші читачі не ставляться до них спокійно?

— Я не маю на думці голубих загалом, любонько, я прибічник свободи: кожен хай дбає про власні справи. Але вони є серед політиків, у парламенті й навіть в уряді. Люди гадають, що голубі є лише з-поміж письменників та балетних, а натомість дехто з них командує нами, а ми цього навіть не усвідомлюємо. Це мафія, й вони одне одному допомагають. А таке може вразити наших читачів.

Майя не вгамовувалася:

— Але ж усе змінюється. Може, через десять років гей матиме змогу відверто зізнатися у тому, що він гей, а всім від того не буде ні холодно, ні жарко.

— Через десять років трапиться те, що й повинно трапитись: звичаї занепадуть. Але наразі для нашого читача ця тема дуже дітклива. Лучиді, ви маєте чимало цікавих джерел, то що ви нам розповісте про голубих у політиці? Але пильнуйте, не згадуйте імен, адже ми не хочемо опинитись у суді. Треба лише збурити аудиторію, дати привід, сипнути морозцем за спиною, викликати зніяковілість...

Лучиді відповів:

— При потребі, я міг би назвати низку імен. А якщо треба, як ви кажете, сипнути морозцем за спиною, можна переповісти те, про що пліткують: мовляв, є у Римі така собі книгарня, де зустрічаються гомосексуалісти високих чинів, утім, так, що ніхто цього не помічає, бо більшість людей, які туди ходять, — цілком нормальні. А для когось — це місце, де тебе наділять пакуночком коксу. Береш книжку, передаєш на касу, продавець бере у тебе її з рук, щоб запакувати, й непомітно вкладає пакуночок. Усі ж бо чудово знають, скажімо, про когось, хто був міністром, а він гомосексуаліст та ще й нюхає. Всі його знають, чи то пак знають ті, кому треба. Тож туди не піде сільський педераст чи якийсь балерун, бо вони враз кинуться в око своєю манерою триматися.

— Пречудово, пишіть про плітки, але додайте якусь подробицю з перцем, ніби просто для яскравості. Але є й спосіб натякнути на імена. Приміром, можна сказати, що місце те — дуже поважне, бо відвідують його дуже освічені й виховані люди, а тоді додайте сім чи вісім письменників, журналістів та членів сенату, які поза всякими підозрами. Але серед них згадайте одного чи двох, хто дійсно голубий. Тоді ми ніби й не зводимо ні на кого наклепу, адже йдеться про добродіїв, яких навели як приклад людей, котрим можна довіряти. Можна навіть згадати якогось бабія у повному сенсі слова, чию коханку усі знають. І ось ми вже відправили шифроване послання, кому треба — зрозуміють, та ще й збагнуть, що коли ми забажаємо, то додамо неабияких подробиць.

Майя помітно хвилювалася (це було очевидно), але решту дуже захопила ця ідея, а знаючи Лучиді, можна було сподіватися на чималеньку порцію отрути.

Майя вийшла першою, кивнувши мені: мовляв, вибачай, але сьогодні мушу лишитись наодинці, спатиму зі снодійним. Отож я став жертвою Браггадочо, який далі точив свої теревені, і — це ж треба — ми знов опинились на вулиці Бав’єра, ніби понурість вулиці відповідала могильним барвам розповіді Браггадочо.

— Послухай-но, я тут занурився у низку подій, які, можливо, суперечать моєму припущенню, але ти переконаєшся, що це не так. Отож, труп Муссоліні, перетворивши на ошурки, нашвидкуруч поховали разом з Клареттою та рештою гарного товариства на цвинтарі у Мусокко, але в анонімній могилі, щоб ніхто не ходив на прощу, охоплений ностальгією. Саме цього, мабуть, прагнула людина, яка допомогла справжньому Муссоліні втекти — щоб про його смерть багато не патякали. Певна річ, створити міф, який чудово спрацював у випадку з Гітлером (адже його тіла так і не знайшли), у міф про Барбароссу, який переховується, вони не могли. Але якщо повірити, що Муссоліні дійсно загинув (а партизани й надалі шанували площу Лорето як дивовижне втілення визвольного руху), треба бути готовим, що одного дня померлий з’явиться знов — «як уперше, більше, ніж спочатку» [122] Соте Prima Più Di Prima — пісня 1959 року, виконавець Доменіко Модуньйо. , — як у пісні співається. А залатати й відродити те, що перетворилося на кашу, — не вийде. Але раптом на сцену вийшов той свято-вбивця Леччізі [123] Леччізі — італійський політик та журналіст, відомий серед неофашистів. Викрав труп дуче, про що йтиметься далі. .