Джон Грін - Паперові міста

— Я перша, — сказала Марго і полізла у вікно ногами вперед. Коли вона вже наполовину зникла в підвалі, я запитав:

— Може, я просто на варті постою?

— Ні, затягуй свою худу дупу сюди, — відказала вона, і мені знову довелося послухатися.

Я швидко зібрав увесь хлоп’ячий одяг, розкиданий на лавандовому Беччиному килимі. Джинси зі шкіряним паском, в’єтнамки, бейсболку команди «Дикі коти» старшої школи «Вінтер-парк», блакитну теніску. Коли я обернувся до Марго, вона тицьнула мені загорнуту в папір рибину і фіолетову ручку з блискітками, яку взяла у Бекки. І звеліла писати:

Послання від Марго Рот Шпігельман: вашу дружбу з нею згодували рибам [8] Фраза про рибу згадується у фільмі «Хрещений батько»: це старовинне сицилійське послання, яке означає насильницьку смерть. .

Марго загорнула рибину в шорти і сховала її в шафу. Раптом нагорі почулися кроки, я поплескав Марго по плечу і витріщив очі. Але вона лише всміхнулася і неквапливо дістала балончик з фарбою. Я поліз у вікно й, опинившись надворі, обернувся: Марго, спираючись на стіл, спокійно струснула фарбу. А потім легким рухом руки — як у фільмах про Зорро — вивела на стіні над комп’ютерним столом Бекки букву «М».

Потім вона простягнула мені руки, і я витягнув її з вікна. Коли вона опинилася на землі, ми почули пронизливий зойк: «Ай!» Я гарячково схопив одяг і дременув звідтіля, Марго — за мною.

Я чув, як відчинилися вхідні двері, але не обернувся — ні тоді, коли гримнуло гучне «Стій!», ні навіть тоді, коли позаду пролунав постріл.

Марго пробурмотіла: «Дробовик», — але мені не здалося, що вона через це дуже переймається, вона ніби просто факт констатувала, — і я сторчголов кинувся через огорожу, вирішивши не оббігати її збоку. Не знаю, як я планував приземлятися, може, думав, що сальто вийде зробити, але насправді гепнувся на асфальт на ліве плече. На щастя, я впав на Джейсові лахи, які трохи пом’якшили удар.

Я вилаявся і не встиг навіть спробу зробити підвестися, як відчув, що Марго намагається мені допомогти, потім ми якось опинилися в машині, мені довелося виїжджати заднім ходом з вимкненими фарами — і я мало не розчавив майже голого бейсболіста зі шкільної команди «Дикі коти». Мчав Джейс дуже швидко, але, по-моєму, галасвіта. Коли ми проїжджали повз нього, мене спіткав ще один напад жалості, який змусив мене відчинити вікно і кинути в його бік теніску. На щастя, здається, ні мене, ні Марго Джейс не побачив, а мінівен упізнати не міг, бо — не подумайте, звісно, що для мене це така вже болюча тема — в школу я ним не їжджу.

— Якого біса ти це зробив? — запитала Марго, коли я увімкнув фари — я вже їхав уперед, намагаючись зорієнтуватися в лабіринті приміських вулиць.

— Мені шкода його стало.

— Його? За що? За те, що він зраджував мене півтора місяця? Чи за те, що він, може, гидотою якоюсь мене заразив? За те, що він мерзенний телепень, який усе своє життя буде незаслужено щасливий і багатий, являючи собою приклад світової несправедливості?

— Та він мені таким нещасним видався… — відказав я.

— Ну й добре. Тепер їдьмо до будинку Карін. На Пенсильванія-стріт, біля горілчаної крамниці.

— Не гнівайся на мене, — сказав я. — У мене з дробовика стріляли за те, що я тобі допомагав, то не гнівайся.

— Я НЕ ГНІВАЮСЯ НА ТЕБЕ! — гаркнула Марго й гупнула кулаком по панелі.

— Ну, судячи з твого тону…

— Я думала, ну… Я думала, може, він не зраджує мене.

— Ой!

— Мені Карін розповіла. Гадаю, багатьом це вже давно було відомо. Але до неї мені ще ніхто не говорив. Я подумала, може, вона просто вирішила трохи драматизувати ситуацію абощо.

— Мені дуже прикро, — сказав я.

— Ага. Ага. Повірити не можу, що мені не байдуже.

— У мене серце шалено калатає,— повідомив я.

— Це ознака того, що тобі весело, — відказала Марго.

Але мені не здавалося, що це весело, мені здавалося, що в мене серцевий напад. Я заїхав на стоянку невеликого маркету і притиснув палець до яремної вени, дивлячись, як на годиннику блимає двокрапка між цифрами. Подивившись на Марго, я побачив її обурений погляд.

— У мене серцебиття небезпечно прискорене… — пояснив я.

— Та я й сама пригадати не можу, коли мене востаннє щось отак розбурхало. Адреналін просто в горлі, легені розширені.

— Вдихай через носа, видихай через рота, — порадив я.

— Всі твої дріб’язкові страхи, вони такі…

— Зворушливі?

— Такі речі прийнято називати інфантилізмом? — усміхнувшись, запитала Марго.