Джон Грін - Паперові міста

Кого-кого?

— Я їй не брат, — мовив я, втупившись у його кеди.

Але Марго прийняла його гру.

— Він двоюрідний, — збрехала вона. Потім прихилилася до мене і обняла за пояс — я кожен її пальчик відчував. І тут раптом вона додала: — І мій коханець.

Хлопець вирячив очі й ушився хутчій, але рука Марго ненадовго затрималася в мене на поясі, тож я, скориставшись нагодою, теж її обняв.

— З усіх двоюрідних тебе я люблю найбільше, — повідомив я. Марго усміхнулася, легенько штовхнула мене стегном і спритно викрутилася з моїх обіймів.

— Наче я не знаю!

Ми мчали по трасі 1–4, яка, на щастя, виявилася порожньою, і Марго давала мені вказівки. На годиннику на панелі була 1:07.

— Гарно, еге ж? — озвалася Марго, дивлячись не на мене, а у вікно, тож я її майже не бачив. — Люблю швидку їзду у ліхтарному світлі.

— Світло , — мовив я, — видиме нагадування про Невидиме Світло.

— Гарно, — похвалила Марго.

— Це Еліот. Ти ж читала. Торік на англійській проходили.

Я сам, як по правді, всього того вірша не подужав, але уривки, які прочитав, осіли в пам’яті.

— А, то це цитата, — сказала вона розчаровано.

Рука Марго лежала на панелі. Я теж міг би покласти долоню на панель, і тоді наші руки опинились би поруч. Але я цього не зробив.

— Повтори-но ще раз, — попросила Марго.

— Світло, видиме нагадування про Невидиме Світло.

— Так. Чорт забирай, гарно сказано… Може, це й на твою дівчину подіє.

— Колишню дівчину, — поправив я.

— Сюзі тебе кинула? — запитала Марго.

— Чого це ти вирішила, що це вона кинула мене?

— Ой, вибач.

— Хоч так воно і було, — зізнався я, і Марго зареготалася.

Ми розійшлися з Сюзі вже кілька місяців тому, але я не звинувачував Марго за те, що вона не стежила за тою драмою. Те, що відбувається в репетиційній, рідко вихлюпується за її стіни.

Марго поклала на панель ноги і почала ворушити пальчиками в такт своїм словам. У її мові завжди чувся виразний ритм, так ніби вона вірші читала.

— Ех, шкода, звісно. Але я тебе розумію. Мій чарівний хлопець, виявляється, вже давно кохається з моєю найкращою подружкою.

Я обернувся, але обличчя Марго затулялося волоссям, і я не міг зрозуміти, чи не жартує вона.

— Серйозно?

Вона промовчала.

— Я ж вас бачив сьогодні разом, ти так весело сміялася.

— Не знаю, про що це ти. Я про все дізналася сьогодні перед першим уроком, а потім я бачу їх: стоять, балакають, то я розкричалася, мов скажена, Бекка кинулася до Клінта Бауера в обійми, а Джейс стоїть, як ідіот, а з роззявленого смердючого рота котиться тютюнова слина…

Ага, виходить, сцену в коридорі я інтерпретував хибно.

— Дивно. Вранці до мене підкотився Чак Парсон з питанням, що мені відомо про тебе і Джейса.

— Ну, Чак, мабуть, просто робить, що йому наказують. Може, Джейс велів йому з’ясувати, кому про все відомо.

— Господи Ісусе, навіщо йому Бекка здалася?

— Ну, цікавою особистістю або щедрої душі людиною її не назвеш, тож, напевно, просто тому, що вона сексі.

— Таж не більше за тебе! — вихопилося в мене.

— Мене взагалі завжди дивувало, що хтось починає з кимсь зустрічатися тільки через вроду. Це все одно що пластівці на сніданок не до смаку вибирати, а за кольором упаковки… До речі, нам до наступної розв’язки… Але я не надто вродлива, принаймні якщо зблизька глянути. Як правило, що ближче людина до мене підходить, то менш привабливою я здаюся.

— Це… — почав був я.

— Проїхали, — урвала вона.

Мені здалося несправедливим, що такий козел, як Джейсон Вортингтон, може зустрічатися і з Марго, і з Беккою, а в такого приємного хлопця, як оце я, ні Марго, ні Бекки немає — і взагалі нікого нема, якщо вже по правді. З іншого боку, я волію не зв’язуватися з Беккою Арингтон. Може, вона й сексі, але: 1) геть прісна, 2) повна, справжня, непідробна лярва. Всі, хто буває в репетиційній, давно запідозрили, що у Бекки така розкішна фігура, бо вона харчується тільки душами кошенят і снами про вбогих сиріток.

— Бекка така довбеха, — сказав я, намагаючись втягнути Марго в розмову.

— Ага, — відказала вона, дивлячись у вікно. Її коси блищали в світлі фар зустрічних автівок. Я раптом подумав, чи не плаче вона, але відразу ж стало видно, що я помилився, бо Марго напнула каптур і дістала з торбинки «ключку».

— Гаразд, ми все одно повеселимося, — вигукнула Марго, зриваючи упаковку.

— А мені можна дізнатися, куди ми їдемо?

— До Бекки.

— Ох, — зронив я, зупиняючись перед знаком «стоп».