Богдан Логвиненко - Saint Porno. Історія про кіно і тіло

Моя найулюбленіша людська риса — свідомий професіоналізм. Коли горять очі і коли будь-яка робота виконується на 5+. Мені страшенно подобаються ефективні люди, і я сама хочу бути ефективною, якісною, хоч чим би я займалась. Спілкуватися з людьми, які не люблять те, чим займаються, як правило, нецікаво і навіть неприємно.

Люди, які дивляться порно, виплескують свою негативну енергію. Мозок дуже часто не розрізняє фантазії й реальність, тож краще так, ніж ніяк, хоча сумно, що вони живуть повноцінним життям виключно у власних ілюзіях. Мені хотілося б, аби люди більше жили своїм реальним життям. Можливо, якісні порносюжети підштовхнуть їх до реалізації своїх бажань.

Мені здається, що люди зриваються на насилля, коли їм заборонено задовольняти свої потреби іншим чином. Можна порівняти статистику країн, де суворо заборонене порно, зі статистикою терору. Ми занадто недооцінюємо порно як механізм самозадоволення і самореалізації. Статті про зґвалтування найбільш популярні у відсталих суспільствах, де порно заборонене. Там, де воно дозволене, — рівень зґвалтувань значно менший. Мені здається, м’яко кажучи, досить дивним, що у фільмах дозволено показувати смерть, насильство, кров, катування, а любов, еротика, секс, задоволення — під забороною. Суспільство і Церква ніби натякають нам, що вбивати — це нормально, а займатись любов’ю — тільки за виконання купи умов і тільки у дозволених позах.

Нам говорять, що порно розвиває комплекси, але порно, навпаки, є лише одним із способів боротьби із власною закомплексованістю, порно не лікує причин, воно загоює наслідки, це знеболювальне, що допомагає тим, у кого соціальні проблеми. Порно рятує світ від зайвих конфліктів і насильства. У військових операціях багатьох навіть ліберальних країн порно суворо заборонене — солдати мають бути злими, сексуальний ґрунт — найкращий для маніпуляції.

Хотілося б змінити все навколо, вийти на майдан і сказати: дивіться, все не так, як ви собі уявляєте, все зовсім не так! Але будь-які навколишні зміни відбуваються через себе. Все, що нас оточує, — це ми самі. Мене змінила зима 2014-го, я зрозуміла, що таке бути краплею в океані, коли ти всередині цільна і безстрашна крапля. Тому я не мовчу. Моя війна словесна і мирна — це боротьба за адекватність і толерантність, за прийняття інакшості у найбільш несподіваних її проявах. У найбільш «небезпечних для суспільства» одиницях. Найзапекліші антисистемники не зі зброєю, що знищує, а зі словами, які змінюють, прокидають і надихають.

Якщо скромна історія мого життя хоча б кільком людям відкриє очі — я не буду вішати собі уявних медалей і нагород, не чекатиму зажиттєвого пам’ятника чи включення до підручників з історії, я тихесенько поставлю пташку у своєму щоденнику. Прокинуся і вдихну повітря на повні груди. Заварю собі кави і зроблю омлет. У цей момент треба буде знову відкрити щоденник і поставити ще одну пташечку — хтось ще, ймовірно, дочитав і спробував зрозуміти.