Богдан Логвиненко - Saint Porno. Історія про кіно і тіло

Власне, ми тоді розсталися з ним, я йшла в метро вже з зовсім іншим настроєм, вечоріло. Я сяяла, на мені був невидимий плащ сміливості і впевненості, який міг побачити тільки хлопець у такому самому плащі. Він ішов навпроти і посміхався. Я страшенно люблю людей, які посміхаються. Я саме тоді прочитала твою історію про усміхнених людей у метро, ти був другим асистентом того дня, я йду і сяю, а тут він. Він пройшов повз мене, повернувся й усміхнувся. Я обернулася теж. Так ми познайомились. А за кілька днів ми з ним уже були разом у Карпатах. Ми ходили горами точнісінько так само, як я блукала підземеллями метро, без напрямку і маршруту. Тільки замість усіх людей, на яких я звертала увагу в метро, був він, а замість стін і колон — дерева. Це були три дні щасливого забуття, але, коли ми повернулися до Львова, зрозуміли, що це була річниця розстрілів на Майдані — 18 лютого. Скрізь — болючі спогади і траур. Це був дуже дивний контраст — ми зараз ось були в Карпатах, і так неможливо добре, а тут — різке повернення до найважчої з реальностей, яка в мене була, всі навколо тільки про це і говорили, від цього неможливо було сховатись, і я знову захандрила. Ті три дні ні у що не переросли, людина виявилась не моєю, і я почала систематизувати спогади і думати: яка це — моя людина?

Я записала у щоденник, що мрію по-справжньому закохатись. У мене були одноразові і постійні чоловіки, але не вистачало якоїсь рідної душі. І я почала думати, які основні принципи мого «добору», кого я шукаю. Виявилось, достатньо лише трьох пунктів. Це має бути, по-перше, людина, яка збігається зі мною рівнем розвитку: фізично, інтелектуально і психологічно. По-друге, всі наші почуття, хоч як би вони видозмінювались протягом розвитку стосунків, мають буди взаємними. Ну і по-третє, щоб він хотів таких самих стосунків: не традиційно сімейних, а з постійними подорожами, новими знайомствами і новими коханцями. Варто було мені про це написати, і наступного ж дня я зустріла такого хлопця.

І знову спочатку був Янгол. Знову в метро, знову на платформі. Він мене побачив, посміхнувся, підійшов, і ми просто привіталися, кілька хвилин поговорили і розійшлися. А за півгодини я знову була по вуха закохана, на цей раз уже з хеппі-ендом. Точніше, хеппі-енд у тому, що ніякого енду поки що не було.

У мене є декілька «янголів», такі люди систематично виникають у моєму житті в найбільш доречний момент, роблять якусь дрібницю, на яку можна не звернути уваги, але яка з часом перетворюється на великі зміни. Він один із них. У моїй уяві він світиться, це світло йде від нього, я його відчуваю. Ми поки що більше не бачилися. Його звуть Ганс. І не дивись на мене так, він існує, я точно його не вигадала.

З Мадрида я прилетіла вночі, мене завели на віллу і показали спальню, посеред якої на великому ліжку лежала гола іспанка — смугла усміхнена богиня з бісенятками в очах. Вона вскочила з ліжка, підбігла, обняла мене і поцілувала. Я була занадто втомленою й одразу заснула. Наступного дня прилетіла Джина, і виявилося, що вони давні подруги і коханки. Джина почала питати, чи я не проти, аби ми спали втрьох. Купу разів вибачалася. Звісно, я була не проти. Наступної ночі я прокинулася від того, що іспанка трахалася з Джиною. Мені дівчатка подобаються візуально, на доторк, але я не переношу жіночого запаху і смаку...

Розмір у порно має значення. Мені режисери сказали: «Завтра приїде чорний хлопець. У нього двадцять сім сантиметрів, якщо ти не проти зніматися з ним — тобі доплатять». Я так і записала у щоденничку: «Доплата за двадцять сім». Нас було десь тридцять. Щодня знімалося по три-чотири сети, кожен актор брав участь лише в одному, максимум двох на день. Сет, як і скрізь, тривав не більше ніж годину.

Щоранку збирали групи тих, хто хотів поїхати на море. Там було три вілли, у яких ми жили і знімалися. Вони були не біля моря, треба було їздити, але погода дозволяла тільки з самого ранку. Вдень смажило так, що з десятої до четвертої гуляти по вулиці було просто нестерпно. Там зі мною стався тепловий удар — при зйомці коло басейну з тим самим «двадцять сім». Узагалі той тиждень був як вечірка, що ніколи не закінчується: ми цілий день усі разом тусили на головній віллі, купались, засмагали, повільно перезнайомлювались і обмінювались контактами, на деякий час відриваючись на зйомки. Та й половина зйомок там була — саме задоволення. Лежиш собі коло басейну на величезному ліжку з балдахіном, дрімаєш, підходить фотограф, вирішує нічого не придумувати і починає фоткати тебе з усіх боків, потім повільно роздягаєшся і ненадовго приймаєш неприродні пози та зображуєш пристрасть сонними очима, фотограф знімає, дякує і йде, а ти собі далі дрімаєш. От і все соло.