Богдан Логвиненко - Saint Porno. Історія про кіно і тіло

— Завтра лечу в Таїланд. — сказав хлопець.

— Тоді я тебе сьогодні трахну, — сказала йому дівчина-симпатка.

— Я не хочу.

Мене шокували ці діалоги. Ні, вони не були якимись непристойними, в них не було нічого брутального. Вони були холодними і нелюдськими. Вони боролися за рівні права, а самі перетворилися на металобрухт. Хоча закрадалась думка, що то зі мною щось не так, то я занадто закомлпексована і не можу так просто обговорювати секс — без реверансів і лицемірства.

Вони не дружать між собою, просто сплять. Коли вони зустрічаються — дивляться в різні боки. Це спільнота не про свободу і секс. Це релігія, що начебто вчить, як бути вільними, а на практиці виходить щось геть інше. Чому люди не можуть самі, без гуру і ритуалів, бути вільними? Для чого їм вигадувати нові релігії і поклонятись новим ідолам? Мені здається, щоб бути вільними — не потрібно Богів і гуру.

У Симпатиків подвійні стандарти і вже готові відповіді на запитання про те, що добре, а що погано. Вони не намагаються заглибитись у суть, натомість багато що просто засуджують. Наприклад, зовнішні прояви жіночності, алкоголь чи бальні танці — мовляв, усе це застаріле і немолодіжне, натомість схвалюють яскравий дитячий одяг, бо це круто і вільно.

— Чого ти носиш довгу спідницю? Ти що, стариця? — питала мене все та сама залізна кнопка.

Я була занадто ввічливою і правильною, бо на зустрічі не послала їх на фіг. Я зрозуміла, що їхні ком’юніті та їхні красиві тексти — це тільки онлайн. У реальному житті вони міряються зовнішнім виглядом і обмежують себе ще більше, ніж ті, з ким вони, мовляв, борються проти обмежень.

Дівчата там досить мужні й активні, хлопці — тихі, невпевнені в собі і майже покірні. Тобто це якась реальність навпаки, дзеркало нашого сучасного суспільства.

Вони часто піднімають тему дитячої сексуальності. Мовляв, дітям у ранньому віці забивають голови заборонами і покараннями, що проростає дуже неприємними наслідками у дорослому житті і позначається на їх сексуальності. Але пострадянське суспільство одразу ставить на «симпатиках» штамп і говорить, що вони за зґвалтування дітей. Тут я повністю на їх боці, бо вважаю, що у дитячому віці сексуальність не те що притуплюється, вона просто убивається в зародку.

У них є свій гуру, його звати Бодх. Гуру приємно себе оточувати дівчатами, тому комуна матріархальна, але нагорі все одно — чоловік. Матріархат горизонтальний, гуру він не стосується, гуру в ньому, навпаки, зацікавлений. Він сприймається як божество, він по факту не чоловік, у кожної жінки з ком’юніті є свій чоловік, над яким вона має владу, але гуру це не обходить. Він легко може переспати з будь-якою із учасниць об’єднання.

Для хлопців у секті умови ставали все більш і більш складними. Усі особи чоловічої статі мали регулярно зізнаватись у тому, що вони повні мудаки. Дівчата були досить агресивними, це повна протилежність патріархату, крайність.

А потім у них стався інцидент, після якого вигнали майже усіх хлопців. Раніше вони називали себе Симпатами, а після цього стали Симпатками. Два хлопці таки залишилися — Бодх і його учень. Згодом учня теж прогнали — занадто мало було дівчат, щоб ділити між двома. Взагалі, закони в них ставали дедалі жорсткішими, кількість людей постійно зменшувалась, але їх це нічому не вчило.

Крім догми життя для задоволення я перейняла в них іще одну звичку — ніколи не говорити нічого просто із ввічливості, якщо я насправді цього не відчуваю чи не хочу. Не вітатися, не прощатися, не дякувати, не вибачатися, не бажати хорошого дня, не «будьздоровкати», не вітати нікого з легким паром після душу. Усе це — зайві слова, які певною мірою служать маскою людської несправжності.

Через Симпатиків проходило досить багато людей, які прагнули вільних стосунків, але мало хто там затримувався. Саме тому навколо усього цього створювалось багато інших майданчиків для спілкування — там можна було знайти досить багато «своїх», легких у спілкуванні і цікавих потенційних товаришів.

Не любити своє тіло. «Ти ж вчора тільки мила голову?» — завжди питала мене бабця. «Тобі шкода води?» — відповідала я. «Скільки можна оце милити себе!» — далі обурювалася вона. Не митися, не голитися, не вміти делікатно фарбуватися — до цього якось привчали із самого дитинства. Я ніколи не розуміла, чому митися в розумінні моєї бабці, приміром, — це гріх і сором. А потім заходиш у якийсь міський автобус і розумієш, що бунтувала проти бабці ти одна. Решта змирилася. Тіло — не важливе, хоч брудне, хоч страшне і обвисле, — «головне, що всередині». А часто не йдуть думки про філософію і сучасне мистецтво, коли під нігтями бруд.