Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Письменник дізнався, що за тиждень до Різдва Біллі почав напосідати на лікаря Кола з проханням відпустити його на свята до рідних. Ті зібралися на гостину в сестри Біллі, котра мешкала в містечку Логан, тут, в Огайо. Кол відказав, що Біллі лише два тижні як прибув до шпиталю, тож говорити про відпустку ще зарано. Та Біллі не відступав. Іншим хворим із відділення РІТ дозволялося ненадовго їздити додому. Якщо лікар Кол казав правду про те, що до Біллі ставитимуться тут не гірше, ніж до будь-якого іншого пацієнта, він повинен подати клопотання, щоби Біллі теж дозволили поїхати.

Розуміючи, що пацієнт його випробовує, і знаючи, наскільки важливо завоювати його довіру, лікар Кол погодився. Він був переконаний у тому, що клопотання все одно відхилять.

Воно, тим часом, здійняло неабияку бучу в Комітеті з питань умовно-дострокового звільнення, Департаменті штату у справах психічного здоров’я та прокуратурі Колумбуса. Коли Явич зателефонував Ґері Швайкарту і запитав, що за чортівня діється в Афінах, Ґері пообіцяв, що спробує з’ясувати.

— Але я більше не адвокат Біллі, — додав він.

— На твоєму місці я подзвонив би його лікареві, — сказав Явич, — і порадив би тому притримати коней. Коли щось і може вмить налаштувати всіх в Огайо проти нового закону про душевнохворих злочинців, то це відпустка Міллігана вже за два бісові тижні після шпиталізації!

Як лікар Кол і передбачав, клопотання відхилили.

Штовхнувши важкі металеві двері, письменник зауважив, що відділення РІТ наче вимерло. Він постукав у двері палати Біллі.

— Хвилиночку, — пролунав у відповідь сонний голос.

Двері відчинились, і на порозі з’явився Біллі, котрий мав такий вигляд, ніби щойно виліз із ліжка. Він спантеличився, помітивши електронний годинник на своєму зап’ястку.

— Не пам’ятаю, щоб у мене такий був, — зронив він.

Юнак підійшов до столу і пробіг очима якийсь папірець. Після цього він показав його письменникові. Папірець виявився касовим чеком на двадцять шість доларів із лікарняної комісійної крамниці.

— Я не пригадую, щоб купував годинника, — сказав Біллі. — Хтось тринькає мої гроші — ті, що я заробив, продаючи полотна. Це несправедливо.

— Можливо, його ще не пізно повернути до крамниці, — припустив письменник.

Біллі розглядав годинник.

— Взагалі-то, мені годинник не завадив би. Напевно, я його все-таки залишу. Він не те щоб дуже хороший, але… побачимо.

— Якщо не ви його купили, то хто?

Біллі озирнувся довкола. Його сіро-блакитні очі нишпорили по кімнаті, мовби він очікував побачити там когось іще.

— Останнім часом я чую незнайомі імена.

— Наприклад?

— Кевін. І ще Філіп.

Письменник спробував приховати подив. Він читав про десять внутрішніх «я» Міллігана, проте ніде не згадувались імена, які щойно назвав Біллі. Письменник перевірив, чи його диктофон увімкнений.

— Ви вже розповідали про це лікареві Колу?

— Ще ні, — відповів юнак. — Але, мабуть, варто. От тільки я не розумію, що б це могло означати. Що це за люди? Чому я про них думаю?

Слова Біллі нагадали письменникові заключний абзац зі статті в журналі «Ньюзвік» від 18 грудня: «Втім, на багато запитань і досі немає відповіді. […] Як розуміти те, що в розмовах із жертвами свого насильства він називав себе бойовиком і найманцем? Лікарі вважають, що крім уже досліджених особистостей у Міллігана можуть бути й інші, про яких нам наразі нічого не відомо, і котрісь із них цілком можуть бути причетними до злочинів, дотепер не виявлених».

— Я гадаю, Біллі, що, перш ніж продовжувати розмову, ми повинні встановити певні правила. Я не хочу, аби те, чим ви зі мною поділитеся, могло вам якимось чином зашкодити. Якщо ви забажаєте розповісти мені щось таке, що, на вашу думку, може бути використане проти вас, просто скажіть мені: «Не для запису». Я вимкну диктофон, і тоді серед моїх матеріалів не буде нічого, що можна було б вам інкримінувати. Якщо ви забудете це зробити, я сам перерву вашу оповідь і вимкну диктофон. Це зрозуміло?

Біллі кивнув.

— І ще одне. Якщо ви раптом замислите порушити закон — не кажіть про це мені. Якщо я про таке почую, то змушений буду негайно сповістити поліцію, інакше вважатимуся спільником.

Біллі витріщився на нього, шокований.

— Але я більше не збираюсь порушувати закон!

— Я дуже радий це чути. Що ж, повернімося до тих двох імен.

— Кевін і Філіп.

— Вони вам про щось говорять?

Біллі глипнув у дзеркало, що висіло над його столом.