Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Біллі, до тебе відвідувач, — оголосила Норма Дишонг.

Від несподіванки юнак аж підскочив, розхлюпавши каву на джинси. Він дивився, як письменник заходить у двері відділення і спускається сходинками до коридору. Господи, і нащо він, Біллі, у це вляпався?

— Вітаю, — сказав письменник, усміхаючись. — Ви готові розпочати?

Біллі провів гостя до палати і спостерігав, як щуплявий бородань витягає диктофон, нотатник, олівці та люльку з пачкою тютюну і вмощується у кріслі.

— Давайте-но ми будемо кожну нашу бесіду починати з того, що ви називатимете своє ім’я для запису. Отже, з ким я зараз розмовляю?

— Мене звуть Біллі.

— Чудово. Коли ми з вами зустрілись у кабінеті лікаря Кола, він обмовився про якусь «сцену», а ви відповіли, що недостатньо добре мене знаєте і ще не готові мені відкритись. А що скажете тепер?

— У кабінеті лікаря Кола ви не зі мною говорили, — знічено потупився Біллі. — Мені було занадто ніяково самому з вами зустрітися.

— Он як? А з ким же я того разу спілкувався?

— З Алленом.

Письменник насупився й замислено попихкував люлькою.

— Гаразд, — сказав він, роблячи помітку в нотатнику. — То ви мені можете щось розповісти про цю «сцену»?

— Я вперше дізнався про неї, як і про багато чого іншого у своєму житті, коли опинився у шпиталі Гардинга і почав проходити процедуру злиття. Артур за допомогою цього порівняння пояснює дітям, що відбувається, коли хтось із нас виходить у зовнішній світ.

— І яка на вигляд ця сцена? Що конкретно ви бачите?

— Це чимала пляма білого світла на підлозі. Усі або стоять довкола неї, або лежать у своїх ліжках у темряві, за межами світляної плями. Одні спостерігають за тим, що діється, інші — сплять або займаються своїми справами. А той, хто ступає у коло світла, контролює свідомість.

— Чи всі ваші особистості відгукуються на ім’я Біллі, коли до них так звертаються?

— Оскільки я спав, а сторонні кликали Біллі, моїм людям довелось відгукуватись на це ім’я. Лікарка Вілбур мені якось пояснила, що при розладі множинної особистості люди, що живуть усередині, завжди щосили намагаються приховати своє існування. Правда про мене відкрилася суто випадково. Девід дуже перелякався і розповів усе Дороті Тернер.

— Чи знаєте ви, коли вперше з’явилися ваші інші «я»?

Юнак закивав і відхилився назад, пригадуючи.

— Крістін була поруч зі мною ще з раннього дитинства. Навіть не пам’ятаю відколи. Більшість інших з’явилась, коли мені було вісім років, майже дев’ять. Тоді, коли Чалмер… коли тато Чал…

Голос Біллі зірвався.

— Якщо вам боляче про це говорити, то й не треба.

— Ні, все гаразд, — відповів юнак. — Лікарі кажуть, що я повинен виговоритись, аби покінчити з цим.

Він заплющив очі.

— Пам’ятаю, то був перший тиждень квітня. Я був у четвертому класі. Вітчим узяв мене на ферму, щоб я допоміг йому підготувати город до посадки. Тоді він затягнув мене до хліва і прив’язав до культиватора. А потім… потім…

На очі йому набігли сльози. Голос Біллі став хрипким, уривчастим і зовсім хлоп’ячим.

— Може, все-таки не варто… — почав письменник, але Біллі не дав йому договорити.

— Він мене побив, — розповідав він далі, тручи зап’ястки. — А тоді запустив мотор культиватора, і мені здалося, що мене ось-ось затягне всередину і пошматує зубцями. Вітчим сказав, що він уб’є мене, якщо я не триматиму язика за зубами, закопає у хліві, а мамі скаже, що я втік із дому, бо ненавидів її.

Сльози котилися по його щоках.

— Коли це сталося вдруге, я просто заплющив очі і полишив реальність. Лікар Джордж зі шпиталю Гардинга допоміг мені багато чого пригадати, тож тепер я знаю, що то Денні зостався прив’язаним до культиватора, а потім з’явився Девід, аби прийняти біль.

Письменник виявив, що його аж тіпає від гніву.

— Боже, Твоя воля! Дивно, що ви після такого взагалі вижили.

— Тепер я розумію, — прошелестів Біллі, — що коли поліція схопила мене у «Ченінґвеї», насправді то був не арешт. То був порятунок. Мені невимовно прикро, що перед тим постраждали люди, але я почуваюсь так, ніби вперше за двадцять два роки Господь нарешті всміхнувся мені.

Наступного дня після Різдва письменник, їдучи на другу зустріч із Біллі Мілліганом, вів автомобіль довгою звивистою дорогою до Афінського центру психічного здоров’я. Він передчував, що настрій у Біллі нині буде пригнічений, адже хлопчина змушений був залишитися на свята у шпиталі.