Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Та невже? — реготнув Аллен. — То, може, нас від сплати податків повинні звільнити за нашу доброчинну діяльність?

19 грудня редактор газети «Афінс Месенджер» зателефонував до шпиталю і запитав, чи не дасть Біллі Мілліган інтерв’ю. З дозволу лікаря Кола Біллі погодився.

Лікар Кол провів юнака до конференц-зали і відрекомендував йому редактора Герба Еймі, репортера Боба Екі та фотокореспондентку Ґейл Фішер. Кол продемонстрував журналістам полотна Біллі, а сам хлопець відповів на запитання про своє минуле, про знущання, жертвою яких він став, про спроби накласти на себе руки і про те, як його свідомість контролювали інші особистості.

— А як щодо виявів насильства? — запитав Еймі. — Чи можуть громадяни Афін бути впевненими, що, коли вам дозволять виходити у місто, як і багатьом пацієнтам із відділення відкритого типу, це не становитиме загрози для городян і їхніх дітей?

— Думаю, про насильство слід розмовляти не з Біллі, а з іншим його внутрішнім «я», — сказав лікар Кол.

Він забрав Біллі з конференц-зали, провів до свого кабінету, що розташовувався навпроти, всадовив юнака і мовив:

— Слухай уважно, Біллі. Я вважаю, що тобі конче необхідно налагодити доброзичливі стосунки з місцевою пресою. Тутешню громаду треба переконати, що з твого боку їм ніщо не загрожує, бо настане день, коли тобі захочеться без супроводу прогулятися до міста, зайти до художньої крамнички, подивитися фільм у кінотеатрі чи з’їсти гамбургер у кафе. Ці журналісти вочевидь ставляться до тебе прихильно. На мою думку, треба дозволити їм поговорити з Рейдженом.

Біллі принишк, його вуста беззвучно заворушились. За якусь мить він подався вперед, уп’явшись у лікаря Кола пронизливим поглядом.

— Ви шчо, лікарю Коле, розгубили весь глузд?

У Кола аж подих перехопило, коли він почув цей хрипкий суворий голос.

— Чому ти так кажеш, Рейджене?

— Так робити не є добре. Ми шчосили пратсювали над тим, шчоби Біллі більш не спав і на стсені був.

— Я не став би тебе кликати, якби не вважав, що це вкрай важливо.

— Тсе не є важливо. Тсе тілько шчоби газетам догодити. Я проти. І я на вас сердитий.

— Можливо, ти маєш рацію, — відповів Кол, стежачи за ним з осторогою. — Та все ж місцеву спільноту слід заспокоїти, показавши, що ти і справді такий безпечний, як каже суд.

— Мені до одного містся, шчо подумає спільнота. Я не хочу, шчоби з мене робили наживку для продажу газет. Не хочу більше ганебних заголовків бачити.

— Хай там як, а тобі таки варто поладнати з місцевою пресою. Враження, яке про тебе складеться у мешканців Афін, матиме безпосередній вплив на процес твого лікування і на те, чи буде тобі дозволено користуватися певними привілеями.

Рейджен замислився. Він відчував, що лікар Кол хоче показати його журналістам, аби таким чином підсилити ефект від усього, про що їм розповідав. Але разом із тим у словах лікаря був резон.

— То ви вважаєте, шчо я повинен поговорити з репортерами? — запитав Рейджен.

— Я б тебе не покликав, якби думав інакше.

— Гаразд, — погодився Рейджен. — Я зроблю тсе.

Кол повів його назад до конференц-зали. Журналісти дивились на них очікувально.

— Я є тут, шчоб відповісти на ваші запитання, — мовив Рейджен.

Боба Екі так вразив його акцент, що він аж затинатися почав:

— Я… е… тобто ми хотіли запитати… ну, ми хотіли впевнитись від імені місцевої громади, що ви… чи то пак що Біллі не схильний до насильства.

— Я можу застосувати силу, тілько якшчо хтось намагатиметься Біллі скривдити. Або заподіяти шкоду якій-небудь жінтсі чи дитині, — пояснив Рейджен. — У тсьому випадку я не стоятиму склавши руки. Як би тсе вам пояснити? Ось ви ж не допустите, шчоби якесь мурло ваше дитя зобидило? Ні. Ви будете боронити свою дружину, свою малечу та слабку стать загалом. Якшчо Біллі спробують завдати болю — я його захишчатиму. Але нападати без причини — тсе є дикунство. Я не є варвар.

Поставивши Рейдженові ще декілька запитань, журналісти попросили дозволу поспілкуватися з Артуром. Лікар Кол переказав юнакові їхнє прохання, і просто в них на очах Рейдженів суворий вираз обличчя пом’якшився, мовби відтанув, але за мить уже застиг у зверхній гримасі, з підібганими вустами і насупленими бровами. Артур задумливо обвів поглядом приміщення, витягнув із кишені люльку, розкурив її й видихнув струмінь диму.

— Це було справжнісіньким божевіллям, — кинув він.

— Що саме? — запитав лікар Кол.