— Артур часто з тобою розмовляє?
Біллі закивав.
— Постійно, відтоді як лікар Джордж познайомив нас у шпиталі Гардинга. Артур пояснює мені, що я повинен робити.
— Думаю, тобі варто слухатись Артура. Люди з розладом множинної особистості часто мають усередині себе когось, хто знає всіх інших і намагається допомогти. Ми називаємо таких особистостей внутрішніми помічниками.
— То Артур — мій внутрішній помічник?
— Гадаю, що так, Біллі. Він підходить за всіма ознаками: розумний, знає решту особистостей, високоморальний…
— Артур такий і є — високоморальний. Це саме він встановив усі правила.
— Які правила?
— Як нам усім слід поводитись, що можна робити і чого не можна.
— Тоді я вважаю, що Артур стане нам у великій пригоді під час твого лікування, якщо, звичайно, буде з нами співпрацювати.
— Я впевнений, що буде, — відповів Біллі, — бо Артур постійно твердить, наскільки важливо, щоб ми всі з’єдналися в ціле і тоді б я видужав і міг би стати повноцінним членом суспільства. Хоча зараз Артур кудись і запропастився.
Розмовляючи з Біллі, Кол відчув, що той починає йому довіряти. Кол провів Біллі назад до відділення, показав йому палату і знову познайомив юнака з його куратором та деякими іншими членами персоналу.
— Нормо, це Біллі, — оголосив Кол. — Він тут новенький. Хтось має показати йому РІТ.
— Авжеж, лікарю Коле.
Проте, крокуючи поряд із Біллі до палати, сестра зміряла юнака поглядом і сказала:
— Ти вже тут освоївся, Біллі, тож немає сенсу знову проводити ознайомчий тур.
— А що таке РІТ? — запитав хлопець.
Норма підвела його до важких дверей, що вели до відділення, і відчинила їх, вказуючи Біллі на табличку: «Реєстратура та інтенсивна терапія».
— Скорочено ми називаємо наше відділення РІТ.
Після цього вона розвернулась і пішла геть.
Біллі замислився, чим він міг накликати на себе таке суворе ставлення медсестри, але йому так і не вдалося збагнути причину, хоч як він намагався.
Коли Біллі сказали, що ввечері до нього завітають мати і сестра, він розхвилювався. З Кеті він бачився на судовому процесі, і вони непогано порозумілися, щойно він трохи оговтався від того, що чотирнадцятилітня дівчинка, якою він запам’ятав сестру, перетворилась на вродливу двадцятиоднорічну жінку. Але матері Біллі в залі суду не було, на чому він сам і наполіг. І хоча Кеті запевняла, що мати часто навідувала його у шпиталі Гардинга, а до того — у виправному закладі Лебанона, Біллі цього не пам’ятав.
Востаннє він бачив маму у шістнадцять, іще до того, як альтер-его його приспали. Але коли Біллі про неї думав, перед ним виринав більш ранній образ, який закарбувався в його пам’яті, коли йому було чотирнадцять: гарне мамине обличчя все залите кров’ю, цілий жмут волосся видертий з голови.
Коли його рідні приїхали до шпиталю, Біллі був приголомшений тим, як постарішала мати. Її обличчя посікли зморшки. Її темне волосся, завите в тугі кучерики, скидалося на перуку. Проте її блакитні очі й пухкі вуста досі зберігали колишню красу.
Вони з Кеті навперебій переповідали випадки з дитинства Біллі, пригадуючи те, що колись здавалося чудернацьким, але тепер легко пояснювалось існуванням інших особистостей.
— Я завжди відчувала, що вас двоє, — ділилася мати. — Я так і знала, що є мій Біллі і якийсь інший Біллі. Я казала, що тобі потрібна допомога, та ніхто не хотів мене слухати. Я намагалась переконати лікарів і того юриста, який в обмін на визнання провини вибив для тебе сприятливіші умови ув’язнення в Лебаноні, та всі від мене тільки відмахувались.
Кеті кинула на матір сердитий погляд.
— Ніхто б не відмахувався, якби ти розповіла про Чалмера.
— Та я ж не знала! — вигукнула Дороті Мур. — Кеті, Бог мені свідок, якби я тільки знала, якої кривди він заподіяв Біллі, я б йому серце вирвала з грудей. І я б нізащо не забрала в тебе того ножа, Біллі.
— Якого ножа? — звів брови юнак.
— Пам’ятаю так чітко, ніби це було вчора, — почала мати, розправляючи спідницю на своїх довгих засмаглих ногах. — Тобі було років чотирнадцять. Я знайшла в тебе під подушкою кухонного ножа і запитала, що це означає. І знаєш, що ти мені відповів? Я гадаю, що це був той, інший: «Пані, я сподівався, що до ранку вашого чоловіка не буде серед живих». Христом Богом присягаюся, так і сказав. Слово в слово.
— Як поживає Чалла? — запитав Біллі, змінюючи тему.
Мати втупилась у підлогу.
— З нею щось трапилось, чи не так? — напосідав Біллі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу