Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Я цього не знав.

— О, так. Сестра Крістофера.

Кол трохи помовчав, вивчаючи Артура, а тоді запитав:

— Артуре, а ти знаєш усіх інших?

— Так.

— Ти знав їх від самого початку?

— Ні.

— А як ти довідався про їхнє існування?

— Шляхом дедукції. Коли я збагнув, що втрачаю час, то почав пильно приглядатися до людей навколо мене. Виявивши, що з ними такого не відбувається, я почав думати, чим може пояснюватися мій стан. Врешті, поставивши декілька запитань, як уголос, так і подумки, я з’ясував правду. Після цього в мене пішли роки на те, аби встановити контакт із рештою.

— Що ж, я дуже радий, що ми з тобою зустрілись. Мені знадобиться твоя допомога, щоб зарадити Біллі. Та й не тільки йому — всім вам.

— Завжди готовий допомогти.

— Хочу поставити ще одне важливе запитання, доки ти не пішов.

— Слухаю.

— Ґері Швайкарт дещо сказав мені. Про це відтоді вже й у пресі писалося. Штудіюючи матеріали справи, він звернув увагу на певні відмінності між свідченнями жертв і вашими заявами — скажімо, жертви розповідали про брудну лайку, про хизування протизаконною діяльністю, про кинуте ненароком ім’я «Філ». Ґері дійшов висновку, що крім десяти відомих нам особистостей можуть існувати й інші. Чи можеш ти щось про це сказати?

Артур не відповів. Натомість його очі затуманились, а вуста заворушились. Поволі, майже непомітно, він подався геть зі сцени. За декілька секунд юнак закліпав і озирнувся довкола.

— О ні! Тільки не це!

— Привіт. Я — лікар Кол, — звернувся той до хлопця. — Чи не назвеш ти мені своє ім’я? Це для запису до історії хвороби.

— Біллі.

— Он воно що. Ну, здоров був, Біллі. Я — твій лікар. Тебе направили до цього шпиталю, тож тепер я тобою опікуюсь.

Біллі приклав руку до чола, досі трохи розгублений.

— Я вийшов із будівлі суду і сів до фургону… — Він глипнув на свої руки й на одяг.

— Що ти пригадуєш, Біллі?

— Один коп дуже боляче здавив мені зап’ястки наручниками. Потім мені тицьнули до рук кухля з гарячою кавою і зачинили дверцята. А коли фургон рушив, я розлив каву на свій новий костюм. Це останнє, що я… гей, а де ж мій костюм?

— Він у твоїй шафі, Біллі. Якщо хочеш, ми віддамо його до хімчистки. Я певен, що плями виведуться.

— Я почуваюсь якось дивно, — сказав Біллі.

— Спробуй-но описати мені свої відчуття.

— У мене в голові ніби чогось бракує.

— Якогось спогаду?

— Ні. Це так, наче до суду ми з іншими трохи краще трималися купи, розумієте? А тепер якихось складових частинок бракує, — постукав він себе по голові.

— Що ж, Біллі, у наступні дні, а може, тижні ми спробуємо віднайти всі ті загублені частинки і знову скласти їх докупи.

— А де я?

— Ти в Афінському центрі психічного здоров’я, це у штаті Огайо.

Поза юнака стала менш напруженою.

— Я пам’ятаю, як суддя Меткалф сказав, що мене сюди переведуть.

Усвідомлюючи, що він зараз розмовляє зі справжнім Біллі, стрижневою особистістю, яка перебуває у стані часткового злиття з іншими, Кол звертався до хлопця дуже м’яко і говорив із ним тільки на нейтральні теми. Лікар чудувався з того, як із кожною зміною особистості виразно мінялися й риси обличчя. Артурові зціплені зуби, щільно стулені вуста і погляд із-під напівопущених повік надавали зверхнього вигляду. Біллі нерішуче дивився на світ широко розплющеними ошелешеними очима. Хлопчина здавався тендітним і вразливим. Але замість страху і тривоги, притаманних Денні, на обличчі Біллі був тільки глибокий подив. Хоча Біллі охоче відповідав лікареві, прагнучи йому догодити, було цілком очевидно, що він не знає або ж не пам’ятає багато з того, про що його запитують.

— Вибачте, лікарю Коле. Іноді мені здається, ніби я точно знаю відповідь на ваше запитання, та потім я починаю копирсатись у своїх спогадах і виявляється, що відповіді там немає. Мій Артур або мій Рейджен знали б, що сказати. Вони розумніші за мене, і пам’ять у них краща. Але я не знаю, куди вони поділись.

— Не хвилюйся, Біллі. Твоя пам’ять поліпшиться, і з часом ти збагнеш, що знаєш значно більше, ніж тобі здається.

— Лікар Гардинг теж так казав. Він пояснював, що це станеться після злиття, і так воно й було. Та після суду я знову розпався на частинки. Чому так?

— Не знаю, Біллі. А ти як вважаєш?

Біллі похитав головою.

— Я тільки знаю, що Артура і Рейджена зі мною більше немає, а коли їх немає, я не дуже добре пам’ятаю події. Я проґавив чималу частину свого життя, тому що мене довго змушували спати. Так мені Артур сказав.