Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

4 жовтня, за два дні до того, як Біллі мав повернутись до окружної в’язниці, репортер Гаррі Франкен із «Сітізен Джорнал» підготував іще один сенсаційний матеріал про Міллігана. Він роздобув через анонімне джерело копію звіту лікаря Гардинга і прийшов до Джуді й Ґері за коментарями, попередивши, що опублікує цю статтю, не зважаючи ні на що. Адвокати звернулися до судді Флаверса, котрий вирішив, що в такому разі нехай матеріал оприлюднять і в «Колумбус Диспетч». Джуді й Ґері погодилися зробити заяву для преси, оскільки витік інформації вже однаково стався. Вони дозволили сфотографувати картини Міллігана, які Ґері привіз зі шпиталю, — Мойсей, який ось-ось розіб’є скрижаль із десятьма заповідями, єврейський музика, котрий грає на сурмі, пейзаж і портрет Адалани.

Газетні публікації засмучували Біллі, і під час останньої бесіди з лікаркою Кокан він був у пригніченому настрої. Йому було страшно від того, що з ним можуть зробити інші в’язні, коли пронюхають, що одна з його особистостей була лесбійкою.

— Якщо мене визнають винним і пошлють до Лебанона, мені краще буде померти, — сказав Біллі.

— Але це означатиме, що Чалмер переміг.

— А що мені залишається робити? У моїй душі стільки люті. Я не знаю, як їй дати раду.

Лікарка Кокан нечасто висловлювала прямі поради чи вказівки, надаючи перевагу методу, коли пацієнта м’яко підштовхують до самостійного вирішення проблем. Однак вона розуміла, що зараз на це немає часу.

— Ти можеш спрямувати свою лють у конструктивне русло, — запропонувала вона. — У дитинстві ти став жертвою наруги. Ти можеш узяти гору над страхітливим минулим і над чоловіком, який став тому виною, якщо, наприклад, присвятиш своє життя боротьбі проти насильства над дітьми. Якщо ти житимеш — зможеш боротись і стати звитяжцем. Якщо ти помреш — переможе твій кривдник.

Згодом, розмовляючи у своїй палаті з сестрою Донною Еґар, Біллі сягнув рукою під ліжко і витягнув лезо бритви, яке Томмі приліпив до споду ліжка клейкою стрічкою ще сім місяців тому.

— Ось, — промовив юнак, простягаючи їй лезо. — Воно мені більше не потрібне. Я хочу жити.

Жінка обняла Біллі, не стримавши сліз.

Розалі він сказав, що не піде на заняття з групової терапії.

— Я повинен звикати до того, що буду сам. Мені потрібно загартуватися. Не хочу цих прощань.

Але пацієнти з його групи зробили для нього прощальні листівки, і, коли Розалі принесла їх Біллі, той розплакався.

— Здається, це перша за все моє життя нормальна людська реакція, — схлипнув він. — Я чув, такий стан називають змішаними почуттями. Раніше я не здатен був відчувати їх усі водночас.

У п’ятницю, 6 жовтня, коли Біллі мали забрати, в Розалі був вихідний, але вона все одно приїхала до шпиталю, бажаючи провести свого пацієнта. Вона знала, що деякі працівники Вейкфілдського котеджу зустрінуть її здивовано піднятими бровами та в’їдливими коментарями, проте їй було байдуже. Вона знайшла Біллі у кімнаті відпочинку. На ньому був синій костюм-трійка. Юнак походжав кімнатою і здавався спокійним і врівноваженим.

Розалі й Донна Еґар пішли з ним до адміністративної будівлі, де біля столу реєстрації вже чекав заступник шерифа, чиї очі ховалися за темними окулярами.

Коли той видобув наручники, Розалі затулила собою Біллі й напосіла на правоохоронця, допитуючись, чи є така вже нагальна необхідність заковувати юнака, наче якогось звіра.

— Так, пані, — відказав заступник шерифа. — Такий порядок.

— Ой, на бога, — гримнула Донна, — він сюди прибув у супроводі двох жінок, а тепер ви почнете корчити з себе великого злого копа і начепите на нього наручники?

— Цього вимагає закон, пані. Мені дуже прикро.

Біллі простягнув перед собою руки, і Розалі помітила, як він здригнувся, коли наручники заклацнулись у нього на зап’ястках. Він заліз до поліцейського фургону, і жінки йшли поруч, поки фургон повільно сунув крутим вигином доріжки до кам’яного містка. Тоді вони помахали на прощання і повернулись до шпиталю, де ще довго і гірко плакали.

Прочитавши звіт лікаря Гардинга, Берні Явич і Террі Шерман зійшлися на тому, що ґрунтовнішої психіатричної експертизи вони ще не бачили. Усі деталі, що їх обвинувачі були навчені розносити вщент у свідченнях психіатрів, усі пункти, які вони зазвичай могли б опротестувати, — все це у звіті Гардинга було викладено так, що й комар носа б не підточив. Це було не яке-небудь кількагодинне обстеження, а результат понад семи місяців досліджень у клінічних умовах. Окрім того, до звіту було включено не лише висновки самого Гардинга, а й матеріали консультацій із багатьма іншими психологами та психіатрами.