Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Вони твердять зовсім інше, — заперечила Джуді.

— Кому ви повірите, їм чи мені? — пирхнув Артур.

— Якби тільки одна з них розповідала версію подій, що суперечить заяві Адалани, то ми б іще засумнівались. Але всі три кажуть те саме, а вони незнайомі й не спілкуються одна з одною.

— Можливо, їм просто не хочеться визнавати правду.

— Звідки тобі знати, як усе відбувалося насправді? — запитала Джуді. — Тебе там навіть не було.

— Зате була Адалана, — відповів Артур.

Ні Джуді, ні Ґері не вірили, що жертви пішли на все без примусу, але адвокати розуміли, що Артур переказує слова Адалани, а в тієї могло бути саме таке бачення подій.

— Можна поговорити з Адаланою? — попросив Ґері.

Артур похитав головою.

— Через те, що вона скоїла, їй назавжди заборонено виходити на сцену. Про послаблення не може бути й мови.

— Тоді, боюсь, наша попередня стратегія лишається в силі, — сказав Ґері. — Невинуватість на підставі неосудності.

Артур зміряв його крижаним поглядом і процідив крізь зуби:

— Навіть не смійте оголошувати мене в суді божевільним.

— Це наш єдиний шанс, — озвалася Джуді.

— Я не божевільний, — відрубав Артур, — і крапка.

Наступного дня Джуді й Ґері знову отримали листа на жовтому розлінієному юридичному бланку. Там писалося, що Вільям С. Мілліган більше не бажає, аби вони захищали його в суді, оскільки має намір самостійно представляти свої інтереси.

— Отакої, він знову нас звільнив, — прокоментував Ґері. — Що на це скажеш?

— Скажу, що я цього листа не бачила, як і попереднього, — всміхнулася Джуді, ховаючи бланк до теки. — Знаєш, папери так часто губляться. Боюся, що з нашою недосконалою системою документообігу ми його можемо ще добрих півроку марно скрізь шукати.

У наступні кілька днів іще чотири листи від Міллігана з відмовою від адвоката абсолютно випадково загубилися в офісі громадського захисту. Не отримавши відповіді, Артур урешті-решт здався й облишив спроби звільнити своїх адвокатів.

— Чи є в нас надія домогтися виправдувального вироку на підставі неосудності? — запитала Джуді напарника.

Ґері відповів, пихкаючи люлькою:

— Коли, як визначено законодавством штату Огайо, Каролін, Тернер, Кокан, Гардинг і Вілбур заявлять під присягою, що Біллі на момент скоєння злочинів був не при здоровому глузді, то в нас, гадаю, буде непоганий шанс на успіх.

— Але ж ти сам казав, що досі не було жодного випадку, коли підсудного з розладом множинної особистості визнали недієздатним і виправдали у скоєнні тяжких злочинів.

— Що ж, — відповів Ґері, всміхаючись у бороду, — тоді Вільям Стенлі Мілліган стане першим.

Лікарю Джорджу Гардингу-молодшому дошкуляли муки сумління. Він не сумнівався, що Біллі тепер є цілісною чи, принаймні, близькою до того особистістю і процес його злиття можна буде закріпити достатньо, щоб юнак міг витримати суд. Проблема була в іншому. Того пізнього серпня лікар Джордж часто лежав ночами без сну, аналізуючи матеріал, з яким збирався ознайомити суддю Флаверса у своєму звіті, і розмірковував, чи має моральне право використовувати розлад множинної особистості як виправдання для таких тяжких злочинів.

Його неабияк турбувало питання кримінальної відповідальності. Він боявся, що його слова витлумачать хибно і це кине тінь на розлад множинної особистості як такий, заплямує репутацію інших людей із таким синдромом, підірве довіру до свідчень психіатрів у суді, а то й дискредитує весь його фах у цілому. Він розумів: якщо суддя Флаверс погодиться з його висновком, що цей дисоціативний розлад ідентичності, котрий наразі вважається тільки неврозом, є вагомою підставою для виправдувального вироку, то це створить юридичний прецедент в Огайо, а можливо, і в усій країні.

Лікар Джордж був упевнений, що Біллі Мілліган не міг відповідати за свої дії в ті три фатальні жовтневі дні. Тепер лікар поставив собі за мету дізнатись більше про недугу свого пацієнта, навіть якщо для цього треба буде вийти за межі вже відомого науці. Він вважав за свій обов’язок розібратися в цьому випадку, зрозуміти Біллі. Це озброїть суспільство знаннями про те, як давати раду людям із такою проблемою. Лікар Джордж знову обдзвонив колег, консультуючись і запитуючи їхньої поради, потім провів нараду з підлеглими і врешті-решт, 12 вересня 1978 року, сів і написав звіт на дев’яти сторінках для судді Флаверса, у якому виклав медичний, соціальний і психіатричний анамнез Біллі Міллігана.